Це був ранок суботи, 7 година і ми ще всі спали, коли задзвонив телефон. Чоловік побачив, що це його мама і страшенно злякався, адже свекруха зовсім не молода. Галині Романівні 72 роки. Вона живе в приватному будинку на околиці міста. Має власне господарство і город. І ось цей дзвінок:
– Все пропало, синку! Біда! Я не знаю, що робити!
Чоловік страшенно злякався! За кілька хвилин ми вже в машині сиділи і їхали до Галини Романівни. Очікували, що їй зле чи ще щось. Та зустріла вона нас навіть дуже бадьора, а тоді повела на город. А тоді показала розсаду, котра геть померзла.
– Подивіться, що сталось! Як бути?
– Ну, нічого ж, головне, що всі живі та здорові. Чи ми не зможемо городину тобі купити?
– Та тут було розсади на 2 тисячі гривень, вже мовчу, що заплатила трактористу…
– Нащо ж так багато купувала?
– Я продавати хотіла городину.
– В тебе що грошей нема? Для чого це?
– Звісно, що нема. Чи мені 6 тисяч на місяць має вистачати?
Сперечатися була марна справа. Чоловік заспокоював її дві години. А вона все плакала і за краплі заспокійливі хапалась, а тоді раптом видала:
– Допоможи мені нову розсаду купити.
– Краще я городину тобі потім купуватиму.
– Ні, я хочу сама вирощувати. Земля не має порожня стояти. Купи мені нову розсаду і все.
Така вимога мене остаточно спантеличила. У нас двоє дітей, гроші потрібні увесь час, ми ледве справляємось, а допомоги зовсім не маємо. І взагалі, де гарантія, що нова розсада знову не померзне, погода цьогоріч зовсім не стабільна. Та хай там що – свекруха продовжувала істерику. Врешті чоловік витяг з гаманця гроші та просто поклав їй на стіл. Мені це зовсім не сподобалось, він навіть не порадився зі мною. А тоді ще пообіцяв, що ми ще й допоможемо усе висадити.
От ви, як би на моєму місці реагували? І взагалі, чи нормально так побиватися через розсаду?