– Все село знає, на яких ти заробітках була! Поки чоловік на передку, ти за кордоном одним місцем крутиш перед мажорами!

З початком повномасштабної війни жити нашій сім’ї стало дуже складно. Ми мешкаємо у прифронтовій зоні, тому кожен день — справжня гра на виживання. Коли гроші закінчились, потрібно було вирішувати, як далі заробляти собі на хліб.

Обдумавши всі нюанси, ми вирішили, що треба їхати за кордон. Чоловік мій поїхати не міг, бо став на захист країни з першого дня, свекруха моя вже стара для таких поїздок… Тож у дорогу я збиралась сама. 

Роботу я знайшла швидко, та ще й гроші там непогані платили. У мене освіта ветеринара, тому на фермі працювати мені подобалось. Мало того, усі процеси там автоматизовані. Треба лише слідкувати, щоб все правильно функціонувало. За що ж там платили чимало? За графік. Спостерігати за системами доводилось цілодобово. 

Уже через рік мені вдалось назбирати не лише на продукти, а й на перший внесок, щоб придбати свою квартиру. Зі свекрухою нам жилось добре, але все ж своє гніздечко завжди треба. 

От взяла я відпустку, приїхала на тиждень в Україну, щоб чоловіка нарешті побачити, місто своє провідати… 

Аби ж я знала, чим для мене обернуться такі відвідини.

– Ти глянь, вирядилась як! Де ж ти тільки грошей тих набрала! Цілий рік на морях просиділа, приїхала розцяцькована. Тьфу! Дивитись гидко. А в нас війна, взагалі-то. Свекруха твоя ледь кінці з кінцями зводить, поки ти по курортах шастаєш, — крикнула баба Орися, коли мене побачила.

Я, звісно, знала, що вона і балакуча, і прибрехати любить. Але щоб аж таке вигадати…

– Та що ви собі дозволяєте?! – не стрималась я. – Я цілий рік працювала, щоб додому копійку принести!

– Ой, людоньки! Ви гляньте на неї. Все село знає, на яких ти заробітках була. Поки чоловік там захищає нас, мати його на форму по всіх знайомих шкребе, ти оце таке робиш… Йди звідси, щоб я тебе не бачила!Якщо чесно, я навіть слів знайти не могла, щоб на оцей весь бруд відповісти. Одне я знала точно: вдома всіх чекає серйозна розмова.

Пошепки

– Вадиме, — почала я говорити до свого чоловіка, якого якраз відпустили на тиждень додому. – А ти знаєш, що я рік на морі просиділа? І поки ти тут воюєш за всіх нас, я там собі багатого іноземця шукаю! А мама твоя, бідненька, копійку до копійки складає, щоб ти там в окопах голий-босий не сидів!

– Що ти таке кажеш, Людо? Яка тебе муха вкусила? – запитав мене чоловік здивовано.

– А така, що забула людям показати, які ж вона копієчки складає. Тож ті, що по пару сотень євро я щомісяця передаю!

Свекрусі сказати не було чого. Вона винувато дивилась то на мене, то на свого сина. А потім встала і пішла спати. Навіть не вибачилась!

Після такого наклепу жити я в неї не хотіла. Вадим вигріб всі заощадження, я віддала свої гроші і нарешті нам вистачило на перший внесок за квартиру.

Оформлення документів займало місяць, тож ми вирішили пожити поки у моїх батьків. Паралельно нам робили невеличкий ремонт, щоб можна було одразу почуватись як удома.

Свекруха моя не спілкувалась зі мною аж до нашого переїзду. Вона першою у квартиру забігла і почала розказувати, що все у нас не так: вікна дуже малі, стіни занадто білі, квартира занадто маленька… А містом пускає чутки, що сама, за свої гроші, купила нам шикарну трикімнатну квартиру в центрі. Ви собі таке можете уявити?

Для себе я вирішила: ще раз ця жінка щось таке видасть — мене не зупинить ні її вік, ні статус. Будемо розбиратись серйозно.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Що робити з такою невдячною свекрухою?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!