Як мені подобалось, що такий хлопець, як Денис, звернув на мене увагу. Високий, гарний, від нього шаленіли усі дівчата. До того ж йому завжди вдавалося привернути до себе увагу. Він вражав цілеспрямованістю, досягав бажаного.
Денис дуже гарно залицявся, щоразу з квітами приходив. Це підкуповувало, адже раніше я ніколи не мала таких кавалерів, як і взагалі серйозних стосунків. Всього за два місяці він зробив пропозицію.
Та моєму татові така кандидатура не сподобалась. Річ у тім, що батько був впливовою у місті людиною, на той момент обіймав високу посаду. Ми жили в гарному будинку. А Денис зростав без тата, виховувала його з сестрою мати, яка працювала бухгалтером в лікарні.
– Ти не думаєш, що він через гроші за тебе вийти хоче?
– Тато, невже ти думаєш, що ніхто мене не може просто так кохати?
– Доню, може. Лише цей Денис довіри не викликає.
Та я нікого не слухала, ми одружилися. Згодом батько влаштував мого чоловіка на гарну роботу. Допоміг нам винайняти квартиру. Ми мріяли мати власне житло і тато обіцяв допомогти. Та не склалося. Раптом ми дізналися, що в батька рак. Почались довгі місяці лікування, дві операції та хімія. Мамі довелось продати будинок, аби вистачило на лікування. Адже тато ще не старий, йому тоді всього 55 років було. Та навіть терапія в Німеччині не допомогла. Мого батька не стало.
Я дуже важко пережила цю втрату. І мушу зізнатися, що Денис мене зовсім не підтримував. Він став дратівливим і весь час казав, що тепер ми бідні й навіть квартиру винаймати не можемо. Та мене врятувала вагітність. З’явилась надія, що з появою дитини життя налагодиться.
І ось, коли я була на шостому місяці, чоловік запропонував:
– Ми не можемо платити за квартиру. Це гроші на вітер. Переїдьмо до моєї бабусі. Вона самотня, живе у великій трикімнатній квартирі в самому центрі. Це старий фонд, житло дуже дороге. Може стара наш пожаліє і квартиру нам залишить.
– А вона сама хоче з нами жити?
– Звичайно. Вона хвора. Ми будемо їй допомагати.
Я погодилась. Марина Іванівна виявилась дуже хорошою людиною. І вона все життя працювала в школі, інтелігентна та мудра жінка. Саме спілкування з нею врятувало мене від депресії, допомогло пережити смерть тата.
Я усіляко допомагала старенькій, охоче готувала їй смаколики, купувала необхідне. А згодом я народила і це стало найбільшим щастям для нас усіх. Лишень Денис не радів. Якось не відчувала я, що він щасливий. Сина не бавив, сидіти з ним не хотів, постійно казав, що бракує часу. Допомагала Марина Іванівна. А чоловік лише бубонів:
– Бачу, ця бабка ще досить міцна. Сто років житиме.
– Це ж чудово, вона прекрасна людина.
– Лишень квартири ми так не дочекаємось.
Такі розмови мені не подобались. Намагалась їх уникати. Адже страшенно переймалася, що коли Марини Іванівни не буде – я залишусь зовсім одна. А цьогоріч їй 85 років мало виповнитися. Я вирішила влаштувати гарне свято, аби потішити стареньку. Запросила усіх родичів.
Марина Іванівна зраділа, наче мала дитина. А Денис відвів мене на кухню і зчинив сварку.
– Нащо ти стільки грошей витратила на цей стіл? Робити нічого. Старій вже на похорони збирати треба!
– Вона заслужила! Ми ж у неї живемо.
Денис невдоволено повернувся за стіл, він увесь час буркотів і поспішав піти. І тут раптом наприкінці вечора Марина Іванівна піднялась і сказала:
– Любі мої, дякую вам за все! Це для мене дуже важливо. А ще, я хотіла повідомити, що склала заповіт.
Усі відразу звернули увагу. В повітрі відчувалося напруження. Старенька продовжила.
– Я залишу квартиру тій людині, яка мене дійсно любить, щирій і добрій, з якою я надзвичайно зблизилась.
Бабуся Дениса вирішила залишити квартиру мені. Хвилину всі мовчали, а тоді мій чоловік почав:
– Я твій онук, її чоловік. Чого ти на чужу людину заповіт пишеш?
– Це ти мені чужий. А дружину свою також використовував заради грошей! Хіба ж так можна? Лиш сталося не так, як гадалося. Захворів тесть. Такого хитрого, як ти, ще пошукати.
Мені тоді наче очі відкрилися. Я заплакала і вийшла з кімнати. Денис кричав, що піде в суд і оскаржить заповіт. Всі родичі сварились. А потім розійшлися. А я підійшла до Марини Іванівни й спитала:
– Думаєте, мені краще розлучитися? Невже він ніколи не кохав?
– Я не знаю. Але однозначно, ти варта кращого! Маєш чудового синочка і це щастя.
Тієї миті я прийняла рішення покинути чоловіка. Коли згодом йому повідомила, він почав погрожувати й кричати. Та мені було байдуже. Згодом ще і його родичі телефонували, вмовляли не покидати Дениса. Але мені такі порадники не потрібні. Ми з Мариною Іванівною чудово живемо разом і підтримуємо одна одну.
Як гадаєте, я правильно вчинила? Чи треба було відмовитися від квартири?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!