Так життя склалося, що в особистому мені ніколи не таланило. От сестрам моїм – навпаки. Вони давно вийшли заміж. Старша Віка має двох дітей, молодша Ксеня – самотужки виховує сина, адже зараз її чоловік на війні.
Я мала серйозні стосунки. Колись давно навіть під вінець збиралась, сукню придбала, але потім мій коханий зрадив. Страшенно тоді розчарувалась. І вирішила, що краще мені змінити місце. Поїхала до Італії на заробітки. Там моя тітка вже була. Все складалося досить гарно, я допомагала батькам і сестрам, це було приємно. Та, скажу чесно, назбирати грошей для себе мені не вдавалось. Подруги часто мені казали:
– Твої сестри все з тебе витягують, а тобі також жити треба, відкладати на майбутнє.
– Та яке там? Я одна, дітей нема. Чи мені багато треба?
– Ти ще за європейськими мірками молода жінка, легко знайдеш когось. Ще й дітей матимеш, от про це і думай.
Але мені з голови не йшло, а що як не зустріну нікого? І племінники будуть єдиними близькими людьми? Та й сказати рідним, що надалі не висилатиму гроші й смаколики язик не повертався.
Згодом я й додому приїжджала. Батьки за мої гроші гарний ремонт зробили. Я могла не перейматися, що доживатимуть віку в жахливих умовах.
Та коли я побачила сестер – зніяковіла. Так гарно вдягнені, мають чудовий вигляд, наче щойно з салону. Я зрівнятись ніяк не могла. І це разом з тим, що великих доходів вони не мали. Якось прикро стало. А племінники навіть не прийшли, аби зі мною привітатися. От тобі й вдячність.
Згодом я повернулась до Італії. І, звичайно, продовжувала допомагати рідним. Інакше не могла. А тоді зустріла Акселя, німця, який відпочивав в Італії. Він був старшим на 12 років, але дуже доглянутим і гарним. Мав одного сина від першого шлюбу, з дружиною вже давно не разом.
Ми почали зустрічатися. А тоді він запропонував переїхати до нього в Німеччину. Згодом ми одружилися і навіть планували дитину. Я відвідувала клініку, аби завагітніти, адже на той час мені вже було 38 років.
І ось почалась війна. Першою зателефонувала старша сестра:
– Ми хочемо виїхати до тебе в Німеччину.
– Звичайно, я все влаштую.
Я погодилась, не порадившись з чоловіком. Якось про це не подумала. Акселя це страшенно образило.
– В тебе вже власна сім’я. Ти не маєш надалі їм допомагати!
– Але ж вдома війна. Як я відмовлю?
Я все ж їх прийняла. Місяць сестра з двома дітьми жила в мене. Чоловік страшенно нервував. Мені довелося знайти їм житло окремо. Це образило Віку. Мамі сказала, що я її вигнала надвір. Хоча я навіть два місяці проживання їм оплатила.
Далі почала телефонувати молодша Ксеня. Її чоловіка забрали на фронт, їй було вкрай важко. Просила допомогти знайти й придбати бронежилет. Я все це зробила, але потайки від Акселя. Ще й грошей вислала.
Згодом чоловік зрозумів, що я й надалі усі власні кошти віддаю рідним. Це його обурило:
– Та скільки це може тривати? Ти зовсім мене не поважаєш! Якщо хочеш бути зі мною – перестань роздавати гроші. Ми ж хотіли дитину, дім. Невже лиш я маю старатися?
Після цієї розмови я змарніла. Не хочу втрачати шанс мати нормальну сім’ю. Та сестри ображаються, не розуміють.
Скажіть, як мені бути? Розійтися з чоловіком і продовжувати допомагати сестрам. Як обрати, хто рідніший?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!