– Софійко! Ну розповідай швиденько, як весілля пройшло?! Я собі досі пробачити не можу, що так і не змогла до вас вирватися!
– Та все було просто чудово!
– Бабусі співали?
– Співали!
– Бійка була?
– Ну, аякже! Яке весілля без бійки, ти що?!
– Йооой, і я все пропустила!
– Нічого, не переживай. На відео все є, потім побачиш.
Настя трішки замнулася, почухала потилицю, а тоді тихенько запитала:
– А подарували вам що? Ти не подумай, я просто з цікавості питаю. Це ж не секрет?
– Та який секрет?! Батьки он нам квартиру власну подарували. Склалися грошима і купили… Ми з Орестом були шоковані. Маємо тепер своє гніздечко.
– От і правильно. Як не крути, а молода сім’я має жити окремо. А інші гості?
– Та всі гроші дарували, от тільки бабуся….
– Що? Нічого не подарувала?
– Та ні! У неї якраз був найоригінальніший подарунок – килим.
– Килим?
– Ага! Як вона його до залу притягла своїми силами – гадки не маю. Іще такий тост виголосила: “Діточки, ви його ніколи знімайте, бо мій подарунок чудодійний! Він вас миритиме. Ви посварені ляжете, а вранці поглянете на стіну і вже забудете про всі образи”. От ми його і повісили в спальні, щоб стареньку не ображати – вона ж так старалася.
Минали роки, пішли перші сварки з коханим чоловіком.
Звечора ні з того ні з сього почубилися. Лягли спати набурмосені, навіть не дивилися одне на одного. Вранці очі протерли, усміхнулися, поцьомалися і вже й забули, який нас вчора ґедзь вкусив.
– Як то вам вдається так швидко миритися? – питають спільні друзі.
– То не ми – то все бабусин килим, – жартував Орест.
Через 5 років після весілля надумали робити ремонт. На той момент у нас вже з’явився маленький синочок Павло.
Тоді-то мені в голову й прийшла ідея зняти старенький килим зі стіни і кинути в кімнату малого. Хлопчик постійно на підлозі грається, а з килимком набагато тепліше буде.
– Добре, Софійко. Так і зробимо.
Не минуло й місяця з того моменту, як у нашому сімейному житті настала чорна смуга. Сварка за сваркою – і кінця-краю цьому не видно.
Лягли надуті, вранці стали ще сердитіші. Одного вечора Орест навіть спати до мене не прийшов – ліг на дивані, щоб мене не бачити.
Я помстилася – повернулася додому опівночі. Він вже усіх моїх подруг встиг обдзвонити. Злий був, як собака.
Наступного дня забрала Павлика з садочку, заходжу до квартири і чую стукіт.
Забігаю до спальні і бачу картину: Орест з молотком і килимом в руках височіє над нашим ліжком.
– Що ти робиш?
– Килим вішаю! От, як нам взагалі в голову прийшло бабусю твою не послухати? Старша ж жінка – їй мудрості точно не бракує. Начхати мені на ту вашу моду і шпалери в квіточки. Сказала старенька хай висить – значить буде висіти!
– Треба було його бодай почистити, – лагідно сказала я.
– Аякже! Пилосос з цим впорався на відмінно.
– Як же я тебе люблю, Орест. Ти у мене такий хороший.
Коханий пригорнув мене до себе:
– А я тебе як люблю! Але килим більше зняти не дам!
– Я і не проситиму! Хай висить! Він таки й справді чудодійний.
Команда “Пошепки” зворушена цією історією, яка вчить нас більше цінувати теплі, душевні подарунки, в які людина вкладає своє серце і свою душу. Це точно вартує значно більше, ніж квартири, прикраси і гроші разом взяті.
Чи вразила Вас ця історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!