Всі родичі відвернулися від мене та покинули напризволяще. Так я опинилася у дитячому будинку. Але, на щастя, світ не без добрих людей

Пам’ятаю, як у нас ледь не щотижня збиралися друзі батьків та родичі. Правда, це не було застілля чи звичайне святкування. Приходили до мами й татка тільки позичити гроші чи попросити про допомогу. Завжди чула, які всі бідні та нещасні. 

Але у 13 років моє життя кардинально змінилося. Моїх батьків не стало через автокатастрофу. Не знала, що далі робити, адже я тоді тільки 7 клас закінчила. На похороні всі мені співчували, плакали, казали, що можу до них звертатися за допомогою та їх двері завжди для мене відчинені. Однак, коли справа дійшла до всиновлення, то всі одразу забули про свої обіцянки. Всі відмовлялися, адже у них нема місця, деякі взагалі не підіймали слухавку та ігнорували. 

Тому через місяць у мене з’явилася нова домівка – сиротинець. Не можу сказати, що там було дуже погано, адже вчителі про всіх піклувалися, знайшла багато друзів. Але дуже сумувала за батьками та рідними стінами. Сподівалася, що хоча б рідні навідуватимуть у вихідні. Правда, ніхто навіть на день народження не вітав. 

Та світ не без добрих людей! Якось до кімнати зайшла пані Яна, вона колись працювала у мого батька на фірмі. Він їй допоміг з працевлаштуванням, знайшов невелику квартиру в оренду та влаштував до садка сина Остапчика. Яна тоді втекла від горе-чоловіка та шукала прихисток. 

– Оленко, одягайся. Ми їдемо додому, – тихо відповіла жінка. Я від щастя аж заплакала та міцно обійняла мою рятівницю. 

Пані Яна стала мені другою матусею. Навіть взяла кредит, щоб оплатити навчання у новому приватному ліцеї. Ледь не щодня я дякувала Богові за мою рятівницю. Навіть боюся уявити, що б я робила без неї. А ще у мене з’явився молодший братик Остап.

Намагалася віддячити за таку турботу хорошими оцінками в школі, всі вчителі мене хвалили. Згодом, я змогла вступити на державне місце, ще й мала підвищену стипендію. Пані Яна та братик завжди мені допомагали, ставилися, як до рідної доньки. А родичі навіть не згадували про моє існування. Думали, що мене вже на цьому світі нема. 

Я закінчила університет з червоним дипломом, зараз працюю у великій ІТ-компанії. Купила собі окрему квартиру в іпотеку, Яні – машину, щоб змогла їздити на роботу. Зараз Остап закінчує 11 клас, я сама проявила ініціативу, щоб готувати його до екзаменів. А ще планую назбирати грошей та купити їм будиночок за містом, адже пані Яна вже довго мріє про це мріє. Каже, що посадить багато квітів та у нас буде великий сад. 

Три місяці тому у мене було день народження. І вгадайте, хто мені почав телефонувати? Вся моя “люба” родина. Згадали про мене, коли дізналися про гроші. Спершу в наступ пішла двоюрідна тітка.

– А у нас таке горе, мене з чоловіком з роботи звільнили, а кредит за машину треба виплачувати. Серденько, позич нам тисячу доларів, ми обов’язково повернемо, – бідкалася жінка. 

Але я навіть не стала слухати таке ниття до кінця. Кинула слухавку та заблокувала її номер. Потім з’явився далекий брат – дізнався від когось про квартиру та почав у гості напрошуватися. Тоді я не витримала і дала чітко зрозуміти, що я не маю бажання когось бачити. Змінила свій номер, адресу хіба знають мої найближчі люди. 

Жодного разу не пожаліла про такий вчинок. І ні, мені не соромно. Адже те, що ми родина, нічого насправді не означає. Коли мені було погано та я потребувала допомоги, то всі від мене відвернулися та кинули напризволяще. Нехай і далі пліткують за моєю спиною та поливають брудом. Впевнена, що батьки підтримали б таке рішення. 

На вашу думку, дівчина вчинила правильно з такими горе-родичами? Ви підтримуєте її рішення? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Daryna
Adblock
detector