– Син прибиральниці ніколи нічого не досягне! Змирись із цим і сиди тихенько! – випалила класна керівниця 20 років тому

Моя матір раніше працювала в школі прибиральницею, й однокласники не втрачали можливості, щоб не нагадати мені про це. В дитинстві я просто відчував себе нікчемою, адже всі просто з мене насміхалися. Матір виховувала мене самостійно, батько покинув її практично одразу після мого народження. Матері було дуже важко, вона так і не закінчила університет, не отримала освіту,  тому була змушена працювати на будь-якій роботі. 

В більшості людей спогади про шкільні роки викликають лише приємні відчуття та ностальгію, а я пам’ятаю лише приниження та страх, просто хочеться стерти цей період зі свого життя. Отримував я середні оцінки, з деяких предметів навіть “відмінно”, зокрема з математики, а деякі предмети взагалі не вдавалися. 

Загалом, матері доводилося вранці мити підлоги в школі, а ввечері – прибирати у великому магазині. Нам вистачало лише на найнеобхідніше, тому нові речі чи стильний одяг я практично не отримував – цілий рік ходив в одних кросівках та штанях. При цьому деякі діти заможних батьків не лише мали красиві речі, а й приносили в школу нові гаджети. В старших класах я вже навіть не звертав уваги на глузування, думав про те, що ще трішки і це завершиться.

Ще й огидним було те, що наша класна керівниця також не звертала на мене увагу, вона чемно спілкувалася лише з дітьми багатих батьків. А проблема полягала в тому, що моя матір не завжди мала можливості здавати гроші на нові штори чи ремонт класу. 

До дошки я ходив практично кожного дня, їм всім приносило задоволення, коли я щось не розумів, або ж був не готовий. На випускному ця вчителька взагалі дозволила собі в мою сторону не дуже коректне висловлювання: “Послухай, син прибиральниці ніколи не стане директором, так само, як і син директора не піде працювати прибиральником”.

Після закінчення школи, я практично не приходив на ці зустрічі випускників, але через 20 років все-таки зважився. Це була кругла дата, тому однокласники захотіли посидіти в ресторані, куди, звичайно ж, запросили і нашу класну керівницю. Після того, як ми всі сіли за стіл, Марина Юріївна почала дізнаватися у всіх, хто де влаштувався і чого взагалі домігся. Хтось працював у великій компанії, хтось – водієм в таксі, а хтось взагалі не працював.

Пошепки

І от я з нетерпінням чекав, коли настане моя черга. Коли я підійнявся, колишні однокласники почали з усмішкою переглядатися. Я ж відповів, що зараз будую особняки. Потім всі почали згадувати шкільні часи і сміятися. Знаєте, деякі з них взагалі не змінилися, а деяких було зовсім не впізнати.

Коли потрібно було вже оплачувати рахунок і розходитися, я сказав, що все оплачу і гроші, які збирали напередодні, всім зараз повернуть. Деякі колишні однокласники розсміялися і сказали, що моя зарплата це не покриє.

Я очікував такої реакції, тому сказав: «Радий був бачити вас в моєму ресторані і сподіваюся, що вам все сподобалося. Мені було приємно всіх вас пригостити, адже ви мої однокласники».

У цей момент я подивився в обличчя своїх колишніх однокласників – ніхто цього не очікував від мене. Найбільше мені запам’яталася реакція класної керівниці. Ця історія доводить те, що абсолютно не має значення, багаті у тебе батьки чи ні. Головне, знати, ким ти хочеш стати і рухатися до своєї мети.

Домігшись таких результатів я не кричав на весь світ, а продовжував скромно і наполегливо працювати.

Що Ви думаєте з цього приводу?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

U2
Adblock
detector