Про моє життя можна книжки писати. Зі своїм чоловіком Сергієм познайомилась ще в школі. Всі милувалися, яка в нас гарна пара. Ми ж від кохання голову втратили, разом поїхали на навчання. А у 20 років вже побралися.
Мама мене ніколи не відмовляла. Навпаки, вона казала, що я маю дуже постаратися, аби наше кохання не вмерло.
– Доню, ти маєш щодня прокидатися о 6 ранку й наводити марафет, щоб коли чоловік прокинеться вже гарна була. А ще щодня готуй свіжу їжу. Коханий має бути усім задоволений. Лишень тоді охоче повертатиметься додому і ніколи тебе ні на кого не проміняє.
Ви навіть не уявляєте, як я старалась. Хоча було так складно, адже я ще й навчалась. А згодом завагітніла, народила доньку. В декреті я теж старалася бути ідеальною. Навіть якщо цілісіньку ніч не спала – вставала раненько, робила макіяж, зачіску й готувала коханому сніданок.
Сергій цінував мої старання, завжди гарно до мене ставився, щотижня квіти дарував. Подарунки дорогі на свята. Подруги не переставали дивуватись:
– Стільки років, а між вами й далі така любов!
– Це результат клопіткої роботи!
Я не мала сумнівів, саме тому, що я так старалась – у нас гарна міцна сім’я. Згодом народила ще й синочка. Сергій з кожним роком дедалі більше працював. Його підвищили, тож часто затримувався, їздив у відрядження.
Поступово наші діти зросли. Вони мали все необхідне. Гарні телефони, дорогий відпочинок, море двічі на рік. Усе це була заслуга мого чоловіка.
Зараз наша донька навчається в Університеті, а син цьогоріч закінчує школу. Мені дуже сумно, адже діти завжди залишались сенсом мого життя. Що я мала робити без них?
Та щиро вірила, що нарешті ми з чоловіком зможемо більше бути разом.
Утім якось я помітила, що Сергій віддалився. Думала, це нормально, ми ж вже далеко не молоді. А тоді якось чоловік пішов на зустріч і забув вдома телефон. Йому хтось увесь час телефонував. Я подумала, що це може бути щось важливе і відповіла.
– Та скільки можна тебе чекати. Богданка плаче, лікар чекає!
– Вибачте, в це хто?
Трубку кинули. Чоловік повернувся за телефоном, а я нічого не сказала. Та телефон той записала. А потім подзвонила з іншого номера:
– Вас турбують з лікарні. Нам потрібні дані Богданки для електронної картки, а також її батьків.
Незнайомка продиктувала всю інформацію. А мого чоловіка назвала татом своєї доньки.
Врешті Сергій в усьому зізнався. Виявилось, вже 10 років він мав на стороні ще одну жінку. Але й це не найгірше. Про це знали усі довкола – мої подруги, діти і навіть мама.
Я не могла в це повірити. Подзвонила спочатку доньці:
– Чому ти не сказала, що маєш сестру.
– Тато просив, казав, що перестане гроші давати. Зрозумій. Та й що б це змінило?
Мама ж мала свою позицію.
– Доню, усі зраджують! Треба змиритися, а розлучатися не думай. Ти ж як у Бога за пазухою. Кому ти вже потрібна будеш?
Після усіх цих розмов я не знаю, як бути. Невже й справді треба змиритися з цим усім? Здається вмить я втратила усе і усіх. Не хочу бачити нікого. Ви б таке пробачили? Забули б зраду рідних?