Коли Валентина Григорівна брала до себе доньку із зятем, то точно не очікувала, що все складеться саме так. Навіть гадки не мала, що втомиться від життя з дітьми так швидко.
З іншого боку, її особливо ніхто й не питав. Та й пані Валентина давно вже живе сама. Чоловіка не стало раптово. Перед тим жили душа в душу 40 років.
Але тут нічого не вдієш. Бог сам усе вирішує. Тож Валентина Григорівна потихеньку звикала до самотності.
Але минуло три місяці, як у двері постукали.
Донька з чоловіком і дитиною винаймали двокімнатну квартиру. Батьки допомагали їм матеріально. Але зараз чоловіка пані Валентини нема, отже, і з фінансами скрутно.
Тож дочка прийшла з проханням.
– Усе зараз дороге. Ми з Іваном майже нічого не заробляємо. Дитина росте. Хазяйка підняла ціну за квартиру. Мушу проситися до тебе. Іншого виходу нема. Ми з Іваном платитимемо за комуналку…
Валентина задумалася. І жаль дітей, але все ж…
-Як нам 4 у двох кімнатах поміститися?
-Ну якось треба. Я буду з Іваном, а ти – з онукою. Тісно, але дружньо. Моя частка в цій квартирі теж є, так що не забувай.
Валентина Григорівна не очікувала такої заяви від доньки. Але змирилася. Виходу справді не було.
З переїздом сім’ї доньки, життя жіночки змінилося. Тепер у домі були нові порядки та правила.
Сама Валентина – жінка поступлива, тиха. А зять із донькою зовсім інші.
-Поки нема грошей. Заплати цей місяць ще ти за комуналку, – заявила Ліда. Обіцяли гроші повернути. Але так їх Валентині ніхто і не віддав.
-Подивишся серіали потім, мамо… Їсти щось приготуй.
-А що приготувати?
-Щось, з того, що є в холодильнику.
Але в холодильнику майже нічого не було. Діти чомусь не здогадувалися, що саме там нічого не з’являється.
– Немає продуктів.
-Мамо, ну купи що-небудь, я ж працюю!
Валентина здивовано дивилась на доньку.
-А гроші де взяти, Лідо. Ти ж працюєш, то маєш знати.
Донька нервово поклала пʼятсот гривень на стіл і пішла.
Раз на тиждень такі розмови матері й дочки вже стали традицією.
Але то ще були квіточки.
Потім виявилося, що у власному домі у Валентини Григорівни навіть кутка свого нема. Всюди їй були нераді.
Поки було літо, Валентина сиділа під будинком на лавочці.
-Що у тебе нового? Лиця на тобі нема останнім часом,- запитав якось сусід.
-Сімейне життя вирує, – з сумною усмішкою сказала Валентина. – Але тільки у моїх дітей. Уже чоловіка прошу, щоб він забрав мене до себе. Як його не стало, і мені немає місця в моєму домі…
Старенька розповіла сусідові про своє життя з дочкою і зятем.
-А кажуть сини непутьові бувають…- зажурилася жінка.
Чоловік трохи подумав, а тоді запросив сусідку до себе на чай. Розповів про дачу, про город і сад. А тоді додав:
-Ти з відповіддю не поспішай, але можеш жити в мене на дачі.
-Це як? Як я сама? А продукти? Та й дивно це якось..
-А я продукти привозитиму… Провідуватиму тебе. Ми – люди не молоді вже і мало кому потрібні. А от один одному можемо допомогти. Ти своїм дітям не потрібна… Мій син про мене теж рідко згадує. Але я рук не опускаю. Треба жити далі. А разом легше буде. Отже, Валентино, цілу осінь можеш у мене на дачі провести. А там якщо не захочеш, то вернешся. Тримати не буду.
Сусідка мовчала і плакала.
-Що не так? – заметушився чоловік. – Обідив чим?
-Ні. Просто думаю про дітей.. Та й про те, що про нас люди скажуть?
-Кому ми потрібні, щоб про нас говорили, а якщо і скажуть, то й що. Буде їм про що поговорити.
До своєї квартири Валентина все ж вернулася. Тільки одразу ж почала збирати валізи.
-І куди ти?
-На дачу.
-Нема в нас дачі.
-Тепер є. Але тільки у мене.
-Мамо, ти доросла людина, а поводишся гірше ніж дитя. Потім казатимеш, що ми тебе прогнали. І ще про квартплату не забудь. У тебе є гроші?
-У тебе є. Ти працюєш.ж А я своє давно відпрацювала.
Так і залишилася Ліда у материній квартирі сама, так і не збагнувши, чому ж ненька так з нею повелася.
Чи схвалюєте вчинок Валентини?
Як зробили б на її місці?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!