Женя та Ніна давно мріяли переїхати у село, свій будинок збудувати і щоб по подвір’ї бігати галасливі внуки. А тепер і момент підходящий настав і син підтримав. 20-річному Роману теж набридало галасливе місто.
Вибрали село, пішли у сільраду питати про ділянки. їм показали давно занедбану хату.
– Отут вільно! Земля нікому не належить! Можете сміливо будуватися.
– Беремо! – без сумнівів сказав голова сімʼї.
Почалась клопітка робота. У будівництві Жені допомагав син та двоє найманих майстрів. А через три роки сімʼя вже святкувала новосілля. За цей час встигли подружитися з сусідами, які несли їм гостинці, вітали з новосіллям.
Але як то кажуть: “У сімʼї не без виродка”. Знайшлася якась гадюка заздрісна і почалося.
– Ви хату поставили на чужій землі! господарі знайшлися! Архіви підтвердять мої слова! Прізвище Овчарук! – сказала молода працівниця сільради Алка.
Вона ж перед красенем Романом і так, і так, а він на неї навіть уваги не звертає! Насолити вирішила! Свято зіпсувала усім, що Ніна аж розплакалася!
– Що тепер робити будемо?
– Чекайте на господарів землі! Я вже їм листа відправила, скоро приїдуть! – єхидно відповіла Алка.
Минуло кілька тижнів, як Женя повертаючись з лісу, побачив біля своєї фіртки дівчину з валізкою.
– Добрий вечір вам! – мовив до незнайомки, передчуваючи найгірше. – А ви до нас? Проходьте до хати, напевно втомилися з дороги! – Женя одразу взяв речі дівчини та поніс до хати.
– Зараз вам чаю гарячого, зігрієтесь! – підхопилась Ніна. – А ви до нас якими долями?
– Дякую вам! Мене звати Ірина Овчарук. Мені надіслали листа про цю землю. І будинок!
– Зрозуміло! Ну ви трохи посидьте, відпочиньте, а з будинком згодом розберемось!
– А тут немає в чому розбиратись. Я приїхала на вас дарчу на землю написати. Хочу, щоб все було законно. Бо ця пані розписала мені на трьох сторінка варіанти розвитку подій. І один з них – відібрати у вас будинок! Сміхота якась! Перепрошую, – розсміялась дівчина. – Мені ж нічого не потрібно! Я навпаки хотіла вам показати якою була хата мого прадіда у цьому місці!
Поки Ірина шукала фотографію, Роман вже дивився на неї закоханими очима.
– Ось! – діставши фото, простягнула його батькам. Навіть чимось схожі будинки, може вами сам прадід керував? – посміхнулась та.
З того часу минуло вже 5 років. У хаті бігають діти Романа та Ірини, внуки Жені та Ніни, про яких вони так мріяли. Усі живуть щасливо!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!