Нашу, як мені здавалось, щасливу і дружну родину зруйнували гроші.
Усе почалось з того, що я спочатку одружився, а вже потім почав думати, де ж нам з дружиною жити. Звісно, у мене була власна кімната в гуртожитку, яку я купив ще в часи своєї молодості. Але місця там, самі розумієте – кіт наплакав. Удвох там було дуже тісно. А потім у нас народився син… Дитяче ліжечко зайняло весь вільний простір і жили ми тепер, як та кілька в банці.
Я розумів, що треба щось терміново змінювати. У мене вже були гроші на перший внесок іпотеки, але почалась війна, ціни різко виросли, мої заощадження перетворились на дріб’язок… Тепер у кредити влазити я боявся, а позичати не любив. Тож вирішив, що зможу назбирати потрібну суму ще раз.
А потім мій хороший друг, що отримав важке поранення на фронті, сказав, що буде їхати за кордон на лікування. Жінка вмовила його там і лишитись, тому квартиру в Україні він продає. Для мене ще й знижку хорошу зробив! Але купляти треба було вже, а мені не вистачало тих клятих 180 тисяч гривень…
Я б позичив у батьків, найближчих людей, але їх вже давно немає на цьому світі… Порадившись з дружиною, вирішили позичити у її мами. Вона давно вже на пенсії, але все одно продовжує працювати. Посада в неї хороша, зарплата – теж. Тому така сума для неї зараз цілком підйомна.
– Оце ти добре придумав, Артеме. Жінку взяв, дітей завів, а грошей, щоб їх до розуму довести, по родичах шукаєш? – відповіла мені теща на моє прохання.
– Та нащо ж ви таке кажете, Лідіє Семенівно. Я ж не просто так грошей прошу – це ж питання сімейне. Усім краще у великій квартирі буде. Ви ж знаєте, що Аня знову вагітна. Куди нам в гуртожиток ще одне дитя? Я все до копійки поверну. Я нормально заробляю. Просто купувати ту квартиру треба вже.
– Я все розумію. І дітей мені шкода, і Аню мою. Але грошей не дам. Немає в мене. Он Дмитрик мій машину купувати нову збирається. Хто йому поможе, як не мама?
Тут я зрозумів, що далі нам немає про що говорити. “Дмитрик” – молодший брат моєї дружини. У свої 30 він ні чорта не досяг. Воно й не дивно: усе йому мама купує, з усім йому мама допомагає. Машина в нього, до речі, уже є. І він на ній не їздить майже. Нащо йому тоді нова? Звісно, перед дружбеликами своїми покрасуватись. Все життя він з матері своєї гроші на всіляку дурню тягне, а та тільки й рада…
Але то вже таке, лірика. Діватись не були куди. Квартира ця мені ну дуже треба була. Взяв все ж я кредит, ще трохи позичив у друга… Принципи принципами, а за родину я головою відповідаю.
Квартиру ми купили, уже декілька місяців там обживались, як тут до нас теща прийшла.
– Пустіть, діти, до себе пожити. У мене ремонти, тарганів труять… Словом, треба десь ночувати. А Дмитрик чогось злиться, коли я про таке прошу. То я у вас побуду.
– Шкода мені і вас, і квартиру вашу. Але місця в нас немає, вибачте. Двоє дітей у кімнаті, куди ж ми ще вас поселимо? – відповів я тещі її ж словами.
Я все розумію і не хочу сварок з рідними. Але я вважаю, що сім’я має бути сім’єю завжди. А не тільки тоді, коли це зручно. І якщо хтось погано ставиться до мене, то чого мене має переймати чиясь доля?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А що ви думаєте на рахунок цього?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!