– Ох і роботи тут! – зітхнула Катерина, вийшовши на свій ганок. – Паркан похилився, трава не кошена. Може якихось курей завести й порося. Город зорати. І можна жити. Можна жити, – важко зітхала та.
Та її думки перебив голос юної дівчинки.
– Добрий день вам! – соромʼязливо промовила та, видно, що вчилась у місцевому ПТУ, була у такій же сукенці, дешевих туфельках та светрику, а на вулиці вже досить холодно.
– Добрий! – байдуже відповіла та.
– Вибачте, а чи можна сходити до вас в туалет?
– Що? Ну добре, там в кінці подвірʼя, бачиш?
– Так! Дякую!
Жінка уважно стежила за дівчиною. Коли та повернулась, то любʼязно спитала.
– Дякую! А скажіть вам не потрібна квартирантка? Я шукаю житло, бо життя в гуртожитку не для мене.
– Справді? А гроші в тебе хоч є?
– Так! Я зможу платити 700 гривень. Більше у мене нема.
– Що ж. Проходь, покажу тобі дім. – підозри так і не йшли з думок Катерини. – Хто ця дівка і що вона хоче насправді?
– Гарний у вас будинок! Мені б якусь маленьку кімнату, я не буду вам заважати, я чемна і вихована.
– Ти б краще зізналася чого хочеш від мене. Я ж бачу що ти не просто так завітала!
– А ви ж Катерина Віталівна Петровська?
– Ну, допустимо! І що?
– Ви не впізнаєте мене? Мамо… Це я, Марія, – сказала та, а в Катерининих очах сльози.
– Марійко, доню! – обличчя Катерини було незрушним.
– Мені вашу адресу дали в дитбудинку. Хоча не хотіли цього робити. Якби мене не любила одна з викладачок, я б тебе не знайшла! Вона допомогла мені дістати твою адресу! Ти не рада мене бачити?
– Доню! – Катерина підвелась і обійняла дівчинку.
– Мамо! Я так довго тебе шукала! – обоє ридали гіркими сльозами.
З того дня вони стали нерозлучними. От і сенс життя у Катерини з’явився, донечка. Навіть світ заграв новими барвами. Жити хотілося.
Минув час. Марія за обідом зізналася, що в неї з’явився кавалер.
– Здається, я його люблю! – почервонівши зізналась дочка.
– Ого! Куди ж летить час! А вже кохання! Ну і хто ж він? – Катерині стало так сумно, вона щойно стала розквітати, як та рожа, попри всі прогнози лікарів їй боліло менше, вона жила заради дочки, яка тепер вирушить у своє сімейне життя.
– Мамо! Ти чого засмутилась!
– Бо ще не набулася з тобою! Ми тільки знайшли одна одну, а тут тебе ще й хлопець захоче забрати.
– Мамо! Ні! Ми з тобою залишимось! Я впевнена, що Діма тобі сподобається. Він дуже добрий і працьовитий! Можу хоч завтра вас познайомити. Мені здається, що в нього серйозні наміри.
– Добре, дочко! Добре!
На сватанні Діма поводився порядно, справді гарний хлопчина. За такого й дочку не шкода віддати. Стали вони жити разом. Діма виявився талановитим на всі руки, одразу почав з похиленого паркану. Разом з хлопцями навели порядок у сарайчику. А потім власну бригаду організували. Все вміли робити: ремонт й по господарству все, що треба. Замовлень було багато.
А Марія шила, дуже акуратно в неї виходило, тому й платили добре. Жили вони в достатку. А там і звістка гарна була, вагітна Марія, цікаво чи хлопчик, чи дівчинка.
Катерина сяяла від щастя, нарешті її життя наповнене і справжнє. А потім щось сильно кольнуло у боці, що аж до лікарні довелося везти.
– Доню! Я не знаю скільки мені залишилось! Але я хочу тобі в дечому зізнатися!
– Мамо! Не говори такого! Ти одужаєш! Все ж було добре! Чи ти просто не говорила нам! Ми б тебе поставили на ноги!
– Доню! Поки не пізно я хочу подякувати за ті роки, що ми пожили разом. Якби не ти, то я б вже давно була на тому світі. Це ти мене тримала і надихала. А потім ще Діма і золота внучечка, але я, мушу зізнатися. Я не твоя мати!
Ще за молоду у мене було кохання. Та у нас не склалось, бо лікарі сказали, що я безплідна. Так і до старості років залишилась одна, батьків не стало і сама як сирітка на тім білі світі. Поки не з’явилась ти. Я подумала, що це сам Бог тебе послав мені! Це правда, він змилувався наді мною!
– Мамо, ти тільки не плач! Не плач. Я знала. Від самого початку, я знала, що ти не моя рідна мати! Ми однофамільці. Тоді я справді дізналася адресу матері, поїхала, але вона мене навіть бачити не хотіла! Я їй непотрібна! У неї своя сімʼя, діти, я б була лише тягарем і все. Вона навіть платила мені, щоб я більше не зʼявлялася у її житті.
І тоді я вирішила піти до тебе. Ти моя справжня матір і ніхто інший! Бог справді звів нас! Я вважаю, що це не просто так! Дякую тобі за все! Ти найкраща мама на світі. Тільки прошу не йди від мене так швидко!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!