Ось вже тиждень я ніяк не відійду від страшного стресу. Ніколи не думала, що таке може статися. Але все послідовно.
Я працюю в невеличкому продуктовому магазині на Закарпатті. Сиджу на касі. Маю чоловіка і двох дітей. Молодший син дуже хворий, в нього діабет першого типу, на інсуліні. А успадкував він цю хворобу від мого чоловіка. Зараз мій Толік ледве працює, вже тричі переживав кому. Нам дуже важко живеться, тулимося в одній квартирі з моїми батьками. Я єдина нормально заробляю, чоловік лишень деколи має замовлення. Через хворобу він майже не працює.
Так от, це був вечір. Людей в магазині не було зовсім. Раптом вимкнули світло. Запрацювали лампи. І тут до магазину увійшов чоловік у військовій формі.
– Можна мені сигарети!
– Так, але лише, якщо розрахунок готівкою!
– У мене нема готівки! Тільки картка.
– Вибачте, термінал не працює, нема світла!
– Що? То он як ви мені дякуєте за захист? Он яка повага до тих, хто ризикує своїм життям?
– Дозвольте я вас пригощу сигаретами? – я побачила його роздратованість і справді подумала, що можу сама заплатити за пачку.
Та військового це ще дужче розлютило.
– Ви тут живете, наче й нема війни! А там хлопці помирають за вас! І так важко дати бодай якусь підтримку?
– Вибачте, не хотіла вас образити. Просто нема світла.
– Не треба мені твої вибачення! На війну йди! Там і жінки потрібні!
– В мене діти.
– То нехай чоловік йде! Де він? Чи може воює? Скажи де?
– Він не військовий!
– То он як! Ще й ухилянта дома тримаєш! То все ясно! Він лежить, дивиться телевізор і пивко п’є, так? Совісті у вас нема!
Він не підбирав слів, лаявся. Я намагалась щось пояснювати, та мені було дуже страшно. Насправді я розумію, що людина пережила жахливі речі, вона травмована. Але ж хіба я в чомусь винна? Врешті мені довелося викликати поліцію. Бо військовий не йшов з магазину. Я не хотіла цього робити. Та чи могла вчинити інакше? Що б робили ви?
Вибачте. Даних поки немає.