Стомилася я вже воювати зі свекрухою. Та, мабуть, цю людину не переробити. Так склалося, що після весілля ми з чоловіком мусили жити із його батьками. Були ще надто молоді, обидвоє навчались. Віталік ще й спортом професійно займався.
Та мене ще до весілля здивувало ставлення свекрів до харчування. Вони готували мало не відрами. Щоразу, як я приходила в гості – накривали такий стіл, наче на свято. Кілька салатів, обов’язково з майонезом, смажена свинина, картопля. Після таких гостин я тиждень не могла відійти. Питала коханого:
– Нащо твоя мама стільки готує? Не варто для мене такі столи накривати.
– Та то не для тебе, ми завжди так вечеряємо.
– Нічого собі. А як же здоров’я? Це ж можна гастрит заробити, або навіть щось гірше.
– Не знаю, голодний я ходити не можу. Та що готуйся!
Мене лякало оте його “готуйся”. Та я розуміла, що спортсмен має гарно їсти. Після одруження дуже старалась готувати всіляке смачненьке, але все ж намагалася, аби страви мої були все ж корисними. М’ясо пекла, а не смажила, майонез самотужки робила, соки магазинні не купувала.
Після 25 років Віталік покинув спорт. Та їв він, як і раніше – багато. Повечерявши зі мною, ще й мамині харчі під’їдав. От і почав набирати вагу. За кілька років важив аж 120 кілограмів. Я зрозуміла, що надалі так не можна. У нас діти малі, мають мати гарний приклад. Крім того, я здобула медичну освіту і вже працювала лікарем. Тож розуміла, надалі буде лише гірше.
– Ти мусиш переглянути свій раціон. І річ не у зовнішності, ти вже ледве рухаєшся. Це небезпечно!
– То розроби мені меню, аби було більш-менш смачно. Будемо на дієті.
Свого чоловіка я підтримувала. Разом із ним їла лише корисне. А тоді почала втручатися свекруха:
– Вітасик, а що ж ти не їси мого плову?
– Мамо, хочу трохи схуднути.
– Що за дурниці? Ти хоч на людину схожий став, а то ходив зовсім худий. Поглянь на нас з татом, у нас усі справні, така генетика і це нормально.
Тоді я стала помічати, що свекруха постійно бігає за моїм чоловіком і щось в нього пхає. Та найбільше мене розлютило, що вона почала загодовувати моїх дітей. У доньки вже почались проблеми зі здоров’ям. Тож я вирішила, що надалі так бути не може, вмовила чоловіка переїхати на квартиру. Все ж ми вже обидвоє маємо роботу, можемо собі це дозволити.
Ми винайняли нормальне житло. Виявилося, що жити окремо – найкраще рішення. Вдома я готувала лише корисне, купувала безліч всіляких делікатесів. Та не розуміла одного – чому мій чоловік і надалі не може схуднути. Та і його стан здоров’я лише гіршав, лікарі попередили, що він має загрозу діабету. А тоді в його рюкзаку побачила контейнер від їжі:
– Віталік, що це?
– Ой, це мама мені на роботу принесла. Не зміг відмовити.
Розлючена я побігла до свекрухи. Зайшла і жбурнула контейнер.
– Ви вбиваєте свого сина! Хіба не розумієте цього? Йому 32 роки, а на вигляд наче 50.
– То ти його хочеш голодом заморити. Ще й з дітей знущаєшся. Вони, бідні, прибігають і водички солодкої просять.
– Бо солодка вода – це трунок. Якби ви любили рідних – не робили б такого.
Страшенно я посварилася із нею. Вже місяць не говоримо. Та я не знаю вже, як інакше пояснити. Наразі мій чоловік вже скинув десять кілограмів. Та часом я чую, що він однаково бігає до мами після роботи.
Порадьте, як боротися з такими людьми? Що робити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!