– Ви ж вінчані, ти не маєш права відвернутися від нього! Гріх матимеш! – свекруха голосила на весь під’їзд, але мені було байдуже…

Життя зі свекрухою було для мене справжнім пеклом. Я їй з першого дня не сподобалась, і вона не думала це приховувати. Та ми з чоловіком були молоді й зовсім не мали грошей. Тож мусили оселитися в його мами.

Щодня Тетяна Іванівна мене діставала. Все їй було не так. Могла серед ночі зайти в нашу кімнату і заявити:

 – Ти там погано каструлю вимила. У мене так не заведено! Йди перемий.

 – Але ж зараз перша ночі!

 – Та й що! Ще виспишся. 

І так було мало не щодня. Згодом я завагітніла, і навіть це не допомогло. З дитиною свекруха також не допомагала. Здавалося, що вона навіть не любить онучку. Ми постійно сварилися. Врешті, коли моїй донечці Яринці було всього три роки, я зібрала валізу й пішла. 

І якщо ви думаєте, що Василь намагався нас повернути й все виправити, то ви помиляєтесь. Він навіть не зателефонував. Я й гадки не мала, що йому так байдуже.

Відтоді минуло чотири роки. Жодного разу Тетяна Іванівна не зателефонувала і не спитала, як там її онучка. А Василь навіть на день народження не приходив привітати донечку.

Врешті я змирилася, що роститиму дитину одна. Та днями свекруха приїхала до мене. Коли я побачила її на порозі, закортіло зачинити двері просто в неї перед носом. Та вона почала просити.

 – Вислухай мене, будь ласка, це дуже важливо.

 – Чого після всього я маю вас слухати?

 – У нас велика біда, а ти єдина близька людина.

 – Що сталося?

Пошепки

 – Василь дуже хворий, в нього рак. Я не можу самотужки його доглядати. Ти йому потрібна, він про все шкодує.

 – Але раніше навіть про доньку не згадував.

 – Зараз все змінилося. Він зрозумів. Повернись до нас. Нам потрібна поміч.

Я стояла й не знала, що й казати. Про мене згадали, бо потрібна доглядальниця для хворого Василя. Та аби Тетяна Іванівна відчепилася, я пообіцяла, що подумаю. 

Наступного дня я купила фруктів і прийшла провідати колишнього. Він був нещасний, мав поганий вигляд. Ми поговорили, а потім я зібралася йти. Вже в під’їзді мене наздогнала свекруха.

 – Ну що, ти повертаєшся?

 – Ні, я не можу. В мене дитина, треба її ростити. Ще й робота. Ви ж удома сидите і цілком можете доглядати сина.

 – Але ж я теж стара і хвора!

 – Послухайте, ми розлучені! Ви про онуку зовсім не згадували. Про наше повернення й мови бути не може.

 – Ви ж вінчані, ти не маєш права відвернутися від нього! Гріх матимеш!

 – Нічого, переживу це якось.

Я йшла сходами, а свекруха голосила на весь під’їзд. Та мені байдуже. Я не маю жертвувати собою заради нікчемного колишнього. А ви як гадаєте?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!