Мій чоловік все життя працював на заводі інженером. Дуже гарно заробляв. Ми щороку возили дітей на море, жили досить гарно, навіть будинок збудували на чотири кімнати. Наші діти мають бути вдячні за те, що мали все необхідне. Хоча часи, самі знаєте які були, люди довкола бідували.
Зараз в нас вже онуки дорослі. Синові Валентину вже 57 років, дочці Ірині – 55. Усі ми живемо в одному місті. Подруги, сусідки заздрять мені, кажуть, що добре, що діти поруч, допоможуть. А я в цьому сумніваюся.
Чоловік мій вже давно хворіє. А після того, як переніс ковід, взагалі ледве пересувається. Я завжди його доглядала, допомагала в усьому. Та нещодавно сталася зі мною біда, впала і дуже забилася. На швидкій мене відвезли до лікарні, обстежили. Щастя, що я нічого не зламала, та лікарі випадково знайшли в мене пухлину.
Тоді якраз Іра приїхала. Вона питала в лікаря:
– І що нам робити? Вона перенесе операцію?
– Не думаю, з такою пухлиною можна досить довго жити, лишень треба проходити терапію. Вашій мамі потрібен догляд.
Наступного ж дня донька повідомила, що звільниться з роботи, аби бути з нами. І я знаю, що дня неї це дуже важко, адже онуки навчаються, грошей бракує. То я запропонувала старому:
– У нас є досить великі заощадження. Віддамо частину Ірі, адже доглядати старих – важка робота.
– Звісно, так і треба зробити.
До слова, син наш жодного разу не приїхав. Все виправдовувався, що часу бракує. Лишень коли дізнався, що Іра нас доглядає – миттю прилетів. І замість того, аби спитати, чи добре я почуваюсь, чи все в мене є – зчинив скандал своїй сестрі.
– Ти завжди була хитра, вирішила старих здурити, аби хату на тебе переписали?
– Та що ти таке говориш. Хто ж, як не ми, доглядатиме батьків?
– Знай, я все бачу. До суду на тебе подам.
Я вже не витримала і втрутилась.
– Синку, ходи до мене! Не хочеш поцікавитися, як твоя ненька?
– Та ви мене ніколи не любили!
– Вибач, синку, але, мабуть, тобі ми цю хату все ж не залишимо. Після почутого я просто не можу.
– Тоді й не чекайте мене!
Валентин пішов. Так і не дослухавши. Ми зі старим давно вирішили, що хату онукам залишимо. Нехай продадуть і поділять гроші. Та певно і сина треба провчити.
А ви б спілкувалися з сином після такого? Як гадаєте, на кого заповіт писати?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!