Ніколи раніше б не подумала, що зостанусь самотньою на старість. Казала завжди, що хочу спокою, тиші в домі, але не знала, що так воно все станеться. Виявилось, що істинне щастя, воно полягає в іншому.
Мабуть, не маю права жалітись на своє життя, адже школу завершила успішно, в омріяний інститут вступила, відівчилась, батьки мене завжди й у всьому підтримували. Любові батьківської мені ніколи не бракувало.
Потім я зустріла Славіка, свого майбутнього чоловіка. Закохалась шалено й зовсім не помічала невдоволення батьків щодо нього. Мама з татом хотіли, аби я була щасливою, тому ніколи кривого слова не сказали на Славіка. Однак, все-таки варто було знати мені, що ж вони насправді думають про нього.
Після весілля я зрозуміла, що ми з чоловіком кардинально різні люди. Я спокійна, працьовита, не люблю безлад й люблю усе планувати, постійно до чогось прагнути. Славік повна протилежність мене. Найбільше мені важко було звикнути до його лінивства. Фрази “якось буде”, “колись буде” – дуже дратували.
Так ми й жили “якось” і “колись”. Минуло декілька років, я народила трьох дітей та згодом повернулась на роботу. Мені доводилось встигати усе: доглядати за домом, дітьми, готувати, ще й город саджати. Чоловік за весь період дітям нічого мудрого навіть не показав. Я згадувала як мене в дитинстві батько возив в парк, як ми на риболовлю разом ходили, керувати машиною тато мене також самостійно навчив… тоді мені хотілося плакати від того, що мої діти, на жаль, не мають такого тата. Однак я терпіла та закривала очі на усе заради дітей. Тепер минуло ще десяток років, а я й подумати тоді не могла, що діти мої мене покинуть, що покинуть своє рідне гніздечко колись. Здавалося, що дітьми вони будуть завжди, а так не буває… Мої сини й донька виросли та й відлетіли з батьківської хати. А я залишилась сам на сам з чоловіком. Журба і сум на мене нахлинають, від того, що час так швидко пролетів. Розумію, що так воно має бути, повинна відпустити своїх пташенят у доросле життя, але не можу. Не можу і не хочу залишатись самотньою у хаті, яка колись була такою шумною. Кожен має свої справи тепер, часу бракує аби відвідувати матір. А я ночами хіба плачу та молюся за їх щасливі долі, щоб не забували про мене. Скажете, за стільки років можна було б до характеру чоловіка звикнути й не плакати як тяжко мені, але насправді, коли були молода, з маленькими дітьми, то терпіла усе. Тепер вже немає сил терпіти. Може просити когось з дітей залишитись жити у батьківській хаті чи не пхатись і терпіти самотність далі?Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!