“Вибухи лунали кожні три-чотири секунди. Цілодобово,” – харків’янин про життя в умовах воєнного стану

Історії очевидців цих страшних подій, які ми проживаємо зараз, часом перехоплюють подих. Однак, як би лячно не було, чи повинні пам’ятати це, щоб більше ніколи не допустити подібного, щоб не відчувати жалю до тих, хто наважився посягнути на чужі земля та на людські життя. 

Свій шлях від страху до віри розповів Артем Чукалін, який провів 38 днів під обстрілами. 

24 лютого юнак прокинувся о п’ятій ранку від вибухів. На той момент він перебував на Салтівці у своїх батьків. Ідеться про невеличке місто поблизу кордону з РФ. Спочатку Артемові здалося, що хтось запускає салюти. Він довго не міг повірити, що буде війна, адже був упевнений: люди ж не настільки збожеволіли, щоб таке розв’язувати у ХХІ столітті в центрі Європи. Та в новинах разом із мамою прочитав, що росія все-таки напала на Україну. 

Квартира батьків хлопця розташована на другому поверсі, тому рідні постійно ховалися в підвалі. Але син розумів, що це не було безпечне місце для укриття, тому  не ходив туди з принципу. 

Кілька ночей він провів у коридорі. Думав так: якщо снаряд прилетить у вікно, то дві стіни навряд чи його врятують. Але якщо виб’ється скло, то вони його захистять. 

Перші чотири дні у молодика не було розуміння, що це все відбувається насправді. Усе було наче уві сні. 

Один із найбільш стресових днів був саме четвертий, тоді вибухи звучали кожні три-чотири секунди. Цілодобово. Причому вибухало частково десь за два кілометри від дому Артема. Там жили його друзі, тож він дуже хвилювався за них. 

Із харчами сім’ї пощастило, адже матір дуже запаслива: була якась консервація, до того ж син бігав районами, діставав їжу в невеликих магазинах. Кілька разів ставав свідком неймовірного єднання між людьми. Якось до пивного магазину приїхала продавчиня. А треба розуміти, що на Салтівці з першого дня не припинялися вибухи. І ось юнак підходить, а дівчина йому каже: «Я відпросилася у керівництва приїхати сюди на пару годин, щоб продати людям хліб, морозиво, шоколад». Це було дуже необхідно, оскільки більшість магазинів уже не працювали.

Якось Артем вирушив до друга на Північну Салтівку. Звідти він привіз товариша до себе, адже гадав, що вдома їм буде безпечніше.

Тільки-но вони приїхали, як танковий снаряд потрапив у будинок, що стояв навпроти їхнього. Снаряд влучив у підвальну стіну, і на чотирьох поверхах винесло вікна. 

Маму син вирішив відправити на Захід: організував їй та її подрузі поїздку до Львова, де знайомі допомогли їм дістатися до Польщі. А сам із друзями з Північної Салтівки переїхав ближче до центрального вокзалу, де було тро=хи спокійніше.

Перші кілька днів вони ходили волонтерити на Південний вокзал. Тому що у військкоматі хлопців без підготовки не брали, до тероборони теж. Скооперувалися з хлопцем зі Львова, який організував невеликий волонтерський рух. Допомагали людям на вокзалі: піднести ветерана чи пенсіонера, перевірити документи, прибрати сміття, щоб людям було комфортніше. Хтось із людей панікував, але загалом усе проходило досить організовано. Згодом Артем зрозумів, що може приносити більше користі, тому взяв ноутбук, телефон і почав вивозити людей із Салтівки.

Спочатку таксисти брали дуже багато грошей за проїзд — замість 200 грн могли заправити ціну в 6000 грн за той самий маршрут. Але були й такі, які погоджувалися возити людей або безкоштовно, або тільки за вартість бензину.

Більша частина його міста зараз знищена. А комунальникам, як стверджує сам Артем, узагалі потрібно прижиттєві пам’ятники поставити: йдуть обстріли, а вони працюють. І от зараз у центрі міста стріляють, а все чисто і прибрано. Кожен із харків`ян робить усе можливе, щоб місто хоча б не пригнічувало людей, які в ньому живуть. 

Артем вірить, що люди можуть адаптуватися до всього. Навіть він, перебуваючи під постійними обстрілами, думає: що харків’яни впораються, але як бути з Маріуполем? Хоч і в Харкові ситуація не краща. 

Коли російські танки заїхали в Харків, у мене дрижала підлога в квартирі. Коли ж їх уже виганяли і вони зрозуміли, що місто не візьмуть, то почали стріляти по районах, куди дістають, за 20-30 км від міста. Тепер їхня артилерія просто нищить околиці Харкова: мій дім, домівки багатьох моїх друзів. Те, що зараз відбувається – це така річ, коли немає якогось єдиного мотиву, є тільки те, що в людських головах відбувається саме зараз. Мені здається, що я в свої 20 не був досить свідомим. А тут хлопцям по 22 роки дали автомат і сказали «Іди визволяй». Дивишся, і страшно стає… 

З усім тим Артем вірить в перемогу ЗСУ, але відчуття неминучості наздоганяє: так, як було, вже не буде ніколи, цих слідів не стерти. Це як у жартах про продукти: у мене шоколадка довоєнна лежить. Були довоєнні часи і є те, що буде потім. 

Поки що невідомо, що буде, але коли все завершиться, ми точно скрізь наведемо лад. Я сподіваюся, що гроші, які направляють уряду, справді підуть на потреби громадян. 

Фото ілюстративні з відкритих джерел

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna
Adblock
detector