Вигнала брата, його жінку та малого племінника з квартири. Мені не соромно за це, навпаки – дуже пишаюся!

Я після 11 класу переїхала до Тернополя, там вступила до педагогічного університету тмешкала у гуртожитку. Хоча в місті жив мій дідусь Мирон і я б могла зекономити собі трохи грошей бодай за проживання. 

Однак, за всі ці роки, поки я вчилася, то ні мама, ні дідусь не допомогли. Якщо чесно, я на них трохи ображалася. Але вона так показали, що ні на кого не треба сподіватися, а тільки на себе, єдину та кохану. Знайшла тут роботу, працювала нянечкою у приватному садку. Час від часу ще могла няньчити малюків на вихідних, приїздила до їх батьків додому. 

Коли я вчилася на 3 курсі, то дідуся не стало. Мама вирішила, що буде здавати його квартиру в оренду. Аби мати собі якийсь додатковий заробіток. Тим паче, мій братик, якому тоді тільки 18 стукнуло зробив дитину якійсь дівці. І йому пригрозили поліцією. Тому його попри бажання поперли під вінець. Ну а я крутилася, як могла..

Потім переїхала жити на орендовану кватиру, адже після закінчення навчання всі студенти мали звільнити кімнати у гуртожитку. Жила разом з колишньою одногрупницею, знайшли гарний та відносно недорогий варіант. Додатково влаштувалася ще майстром манікюру в салон краси, аби мати гроші. Адже мама втрачала свою зарплату, гроші з оренди на брата та його молоду жінку. То ж треба купити дитяче ліжечко, одяг, іграшки. 

Однак, якось ту квартиру пограбували орендарі. Винесли майже все – старий телевізор, подушки, крісла, килим. Видно, що шукали золото, але коли зрозуміли, що його тут нема, то вирішили не йти з порожніми руками.

– Марино, краще ти переїзди на ту квартиру. Бо я вже сама боюся житло комусь здавати, – бідкалася мама. 

Я за свої гроші купила нові меблі додому та зробила невеличкий косметичний ремонтик. Ну віддала я досить таку пристойну суму, могла б собі поїхати закордон на море з подругами, так до слова. 

Тільки пожила я тут недовго, 3 місяці. 

– Слухай, сюди нехай Петька з жінкою та дитиною переїде.

– А я? Куди мені дітися?

Пошепки

– Ну як куди? Де ти там до того жила? У подруги на орендованій квартирі.

– Мамо, але я ж ремонт робила, купила нові меблі. Хто мені то відкупить?

– Яке “відкупить”, ти що, смішна? У рідних гроші будеш просити. Ото ти чисто в тому Тернополі совість втратила, дівко!

– Мамо, братові все, а мені нічого? Навіть коли дідусь живий був, то мене сюди не пускали.

– От хочеш свою квартиру – то зароби і купи. А Петрові треба вже і зараз квартиру, бо в них дитина маленька. 

Однак, я замість того, аби звільнити приміщення, змінила замок на дверях та пішла до суду. Хочу у мами та брата відсудити половину вартості, оскільки я старша онучка і маю повне право претендувати на спадок. 

До мене вже телефонувала тітка, дядько, інші родичі. Хтось лагідно просив віддати квартиру Петрові, бо в нього є жінка та дитина. Інші навпаки – погрожували, що мене без копійки залишать.

Але я не почуваюся винною. Ні каплі не соромно за це, чесно. От можете думати, що я безсовісна дитина, така нахаба, хочу брата обдурити.

Але я також маю право на шматочок щастя. Стільки років терпіла і зараз не збираюся здаватися. 

На Вашу думку, читачка Марина вчинила правильно? 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!