Зараз усі психологи кажуть, що наші проблеми через дитячі травми. І я із цим цілком погоджуюсь. Я зростала в жахливій сім’ї. Тато завжди пив, а мама спершу намагалась його врозумити, а тоді й сама почала шукати розраду в оковитій.
У мене є молодша сестра Настя, батьки її вихованням зовсім не займалися. Врешті роль матері довелося виконувати мені. Тато, коли приходив до тями починав шукати підробіток. Його наймали, адже знали, що майстер гарний. Мати ходила прибирати за гроші. Та все зароблене вони однаково пропивали. Ми ж з сестрою не мали нормального одягу і навіть канцтовари придбати не могли.
Аби заробити бодай якусь копійку, влітку я збирала гриби та ягоди й продавала їх на ринку. Це давало змогу придбати все необхідне для школи. Я мріяла, що вирвусь з села, здобуду освіту і зможу змінити своє життя. Саме тому вчилась старанно і навіть ЗНО з математики склала на 172 бали. А тоді повідомила батькам:
– Я хочу вступити на медичний! Це моя мрія.
– А я в космос хочу! – розсміявся просто мені в обличчя тато. – Не вигадуй. А йди на роботу на завод. Скільки я ще маю вас годувати. Час і нам допомогти.
В нашому селі був консервний завод. Чимало людей там працювало. Та для мене це означало – назавжди залишитися тут і терпіти батьків.
У розпачі я йшла вулицею і плакала. І раптом поруч із кафе зустріла Назара. Його в селі усі знали. Місцевий мажор і син власника консервного заводу. Ми з ним ніколи не спілкувалися. Але раптом він підійшов.
– Чому плачеш?
– Не твоя справа! В тебе ж проблем ніяких.
– Дарма так думаєш!
– А що тобі? Грошей кури не клюють, автівка гарна, в університеті навчаєшся.
– Хіба ж щастя в грошах?
– А хіба ж ні?
Тієї миті мені так кортіло мати бодай якусь підтримку. Мабуть, саме тому я розповіла про все Назару. Хоча він мені й ніхто, але слухав дуже уважно, підбадьорював. А тоді сказав:
– Слухай, добра ти людина. Маю до тебе пропозицію!
– Яку?
– Виходь за мене!
– Та ти що! Перестань!
– Ти ж знаєш, що про мене кажуть?
– Ну, чула, але пліток не люблю. Сама через них страждаю усе життя.
– Так от, усе те правда. І до мого тата чутки також дійшли. Він сказав, як я не одружуся, то позбавить мене усього і спадку також. Я не можу змінити свою природу. Того пропоную тобі угоду – стань моєю дружиною, на папері, аби усі нарешті заспокоїлись.
– І нащо це мені?
– Ну, краще, ніж на заводі працювати. Я тобі освіту оплачу, житимеш у гарному будинку, матимеш все необхідне. Угода гарна!
Лишень я зайшла додому батько почав на мене кричати:
– Де ти вештаєшся? Вдома не прибрано! Їсти нічого. Йди в магазин. І на гроші, ще пляшку пшеничної візьми, найдешевшої, яка буде.
– Самі собі купуйте горілку! І Настю не думайте посилати!
Тієї миті я все вирішила. Наступного ж дня зателефонувала Назару і погодилась. Але висунула ще одну умову.
– Ще одне прохання в мене є. Хочу допомагати Насті, сестрі моїй.
– Звичайно, як скажеш.
Всього за три місяці ми зіграли весілля. Батьки Назара були на сьомому небі від щастя. Й це не дивно, я з ними гарно поладнала. Потім ми оселилися в гарному будинку, який подарували його батьки. Я мала все необхідне – гарний одяг, гроші. Купувала все й своїй Насті.
Ще до весілля я вступила до медичного університету. Мені все подобалось. Назар виявився доброю і чуйною людиною. В усьому мені допомагав. Та одного бракувало – чоловічої уваги. Часом так кортіло, аби хтось приголубив, поцілував. Та ми домовились, що я мушу залишатися дружиною Назара, аж поки його батько не передасть йому завод.
Щотижня ми з чоловіком їхали до Львова. Там селились в гарному готелі, а далі він зникав до понеділка. Я ніколи не питала, де він. Але здогадувалась, що має коханого.
Мені подобалось гуляти містом, відвідувала рідні музей, художні салони. Там і зустріла Андрія. Він був ІТ-шником, а у вільний час захоплювався мистецтвом. Ми почали спілкуватись, а скоро зблизились. Я відразу наголосила, що одружена. А потім розповіла всю правду.
– Розлучись. Ми одружимось, народимо дитинку! Все буде добре! Я допомагатиму тобі.
– Я не можу, це не чесно. Назар не пробачить.
На той час я була у шлюбі вже чотири роки. І понад усе прагнула мати справжню сім’ю. Одного вечора я сказала Назару:
– Послухай, я хочу бути чесною з тобою. Я покохала. Розлучімося, скажемо батькам, що не склалося.
– Ти що? Тато все зрозуміє і ніколи не пробачить!
– А тобі не набридло так жити! Ти ж розумний і хороший. Я переконана, в тебе все вийде і без того заводу. А врешті, ти єдиний син, тато пробачить.
Ми говорили тоді всю нічого. Ніколи ще Назар не був таким близьким для мене. Він став найкращим другом. Ми розлучилися. Я вийшла за Андрія і народила донечку. А колишній став її хрещеним. Він переїхав до Львова і заснував власний бізнес. Живе тепер зі своїм хлопцем. Дмитро чудова людина.
Тато Назара поки ще злиться. Він не зміг змиритися. Та я думаю, з часом все зміниться. Найголовніше ж те, яка ти людина. Чи не так?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!