Мене звуть Галина й у свої 18 років я вийшла заміж. Молода і дурна, бо закохалась у першого ліпшого і погубила своє життя. Однак тоді мені здавалося, що такого кохання як у мене з Петром немає ні в кого. Сама я виростала у багатодітній сім’ї. Батьки дуже багато працювали аби утримати аж семеро дітей, відповідно ми, на жаль, не одержали вдосталь батьківської любові. Любов я почала шукати поза домом. Через деякий час дізнаюсь, що вагітна. Петро не був у захваті від тієї звістки, однак відразу запропонував зробити весілля. Тоді я буда надзвичайно щаслива, бо думала, що виходжу заміж за хлопця, який любить мене і ми чекаємо на свою дитину, однак не так сталося, як гадалося.Весілля було дуже бідне й зовсім усе не так, як я собі уявляла, адже його повністю організовувала свекруха. Мої батьки не мали змоги заплатити, тому обирала все мама Петра. Єдине, що мені дали мої мама з татом — це весільну сукню. Зовсім юна, засліплена коханням, я думала, що все йде добре, аж поки ми не почали жити у свекрухи.
Мирославі Василівні я ніколи не могла догодити, то суп пересолила, то недосолила, потім погано посуд помила, не так підлогу протерла. А одно разу я випадково почула її розмову із сусідкою на кухні:- І як тобі живеться разом із невісткою? — запитувала тітка Тамара з першого поверху.
– Погано. Вона мені зовсім не подобається! Нероба, біднота, та ще й аферистка! Думаю, вона дитину нагуляла, а сказала Петрові, що то його, аби він її заміж покликав.Почувши це, я проплакала в подушку цілу ніч, натомість Петро навіть не запитав в чому справа. А далі було все ще гірше. Чоловік почав мало не щодня пити.
Після народження сина, у мене з’явилося дуже багато сили й енергії. У мене є сенс в житті. Те, заради чого хотілося жити. Однак свекруха перейшла на новий рівень. Мирослава Василівна категорично не приймала онука й при будь-якій можливості притикала мені тим, що я дитину нагуляла.
Коли Дмитрикові виповнилось 3 роки, трапилась одна ситуація, яка поділила моє життя на до та після. Якось напередодні Святвечора, син випадково, граючись коло столу, розбив порожній глечик. Тоді свекруха озвіріла не на жарт!- Ах ти байстрюк клятий! Як ти вже мені остогид разом зі своєю мамкою!! — волала вона.А потім почала лупцювати Дмитрика й ляпаса трирічній дитині давати. Я ледь зі сльозами забрала його від тієї скаженої жінки, а вона тоді мені й каже:- Забирай свого малого і сама забирайся з мого дому! Не хочу вас тут бачити.
Не було кому мене навіть захистити, адже чоловік мій десь загуляв чи запив і вже декілька днів в хаті його не було. Тоді свекор окремо мені сказав:- Галино, тобі краще піти, бо спокою тут ти не матимеш.
І простягнув він мені маленький листочок, на якому записаний був номер телефону. Це були контакти чоловіка, який запрошував на роботу за кордон. Потім я з однією маленькою сумкою речей, дитиною на руках, вночі Святого вечора пішла шукати притулку. Якось дісталась я до батьківського дому й там побула ще декілька днів, роздумуючи, що мені далі робити.
Все-таки мама згодом переконала поїхати на роботу в Чехію й обіцяла доглядати онука. Важко мені було відважитись, але я таки поїхала. В Чехії дні тягнулись дуже довго, за сином дуже сумувала й щодня увечері телефонувала йому та розповідала казки. З часом, познайомилась на роботі з іншими українцями, їх тут було багато, тому далі було легше, бо ми усі тримались купи. Так я познайомилась з Миколою.
Микола дуже мені допомагав на роботі, а згодом він все частіше почав цікавитись моїм життям, розмовляв зі мною та й розпитував усе. У нас зав’язались романтичні стосунки й вже через рік ми разом повернулись в Україну, маючи багато спільних планів. Микола дуже сподобався Дмитрикові, однак найбільше я хвилювалась через знайомство зі свекрухою. Знаючи свій попередній досвід, хвилювання мене не покидали ні на мить.
Виявилось, Марія Іванівна, мати Миколи, дуже стримана та беземоційна жінка. Дмитрик дуже тягнувся до неї, але вона дуже холодно ставилася до його проявів любові. Особливо це було помітно коли, ми приходили до неї на якісь свята. До рідних онуків вона була завжди відкрита. Проте я не вимагала нічого більшого, окрім поваги, адже рідна баба Дмитрика прогнала, а щоб чужа любила, це вже щось дуже неможливе.
Поки я з Миколою будували власний дім, на деякий час хотіли взяти в оренду квартиру. Поки щодня були у пошуках недорогого житла, постійно переглядали нові й нові документи, Дмитрик також собі бавився паперами. Проте одного разу я зрозуміла, що хлопчик щось замислив, коли на зустріч із новою бабусею попросив узяти із собою ці папери.
Приїхавши до Марії Іванівни, Дмитрик підійшов до жінки, простягнув папери з ручкою їй та сказав:- Можна я візьму в оренду собі бабусю, яка буде мене любити так, як інших?
В той момент завмерли усі. Адже такого почути від маленького хлопчика не очікував ніхто. Свекруха зрозуміла, що насправді ця дитина теж усе відчуває й обділяти його не варто.
Тепер мій син вже дорослий і має дуже добрі відносини зі своєю бабусею, хоч не рідною. Я дуже щаслива, що доля подарувала мені такого сина, а ще більше завдячую долі за чоловіка Миколу.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Більше цікавих історій читайте тут — КАНАЛ АВТОРА
Напишіть нам в коментарях у Facebook!