Випадково дізналася, хто мій тато. Але дуже пожаліла,що приїхала до нього у гості

Я довго думала, що мій тато космонавт. Адже він жодного разу не приходив за мною до школи, не відвідував вистави (я ходила у театральний гурток) та навіть не телефонував на дні народження. Хіба поштою переписав мені подарунки, то новий телефон, ноутбук, а на 8 років отримала велику сукню, як у Барбі.

– Ану покрутися, моя лялечка, – захоплено говорила бабуся.

І я починала крутитися, як та балерина. Обережно, на носочках. А мама якраз повернулася з роботи та принесла великий пакунок цукерок:

– Завтра треба твоїм однокласникам роздати, пригостиш у честь дня народження. 

Там були і “Ромашка”, “Венеціанська ніч”, “Шалена бджілка”, “Зоряне Сяйво” та по маленькому батончику “Марс”. 

У школі мені співали англійською мовою “з днем народження”, підіймали на руках та подарували великий плакат з побажаннями від всіх. Звісно, що у того дня я виглядала неперевершено у своїй сукні. 

Тільки після школи за мною причепився Марко, однокласник. Сидів на останній “ослячій” парті, отримував двійки.

– А мені мама сказала, що у тебе нема тата! Тільки баба та мама!

– Не правда, мій тато космонавт, він на роботі і цю сукню мені передав.

Марко підійшов до мене та зі всієї сили жбурнув у калюжу. Дивлюся – а на моїй сукні така велика пляма від багнюки. 

– Господи, дитино, що трапилося? – бідкалася бабуся.

Я крізь сльози розповіла про Марка. Бабуся кинулася до пральної машинки, а мама зателефонувала до батьків Марка. А я стояла та плакала… 

Через декілька місяців помітила маму на вулиці. Вона тримала великий букет квітів та пакунок. 

– Доню, а це тобі, – і витягує нову ляльку Барбі. А ще будиночок, одяг, машинку.

Я тоді аж пищала від щастя. 

– Доню, пам’ятаєш, що я тобі казала про татка? Так от, завтра у гості угадай хто прийде? 

– Ура! Татко!

Повірте, я тоді не могла заснути. Всю ніч крутилася, як та дзиґа. Навіть попросила маму в честь такого свята відпросити мене з уроків. 

Ось до квартири заходить красивий чоловік, з карими очима та чорнявим волоссям. 

– Ура, татко прийшов! 

Тоді я ні на крок не відходила від нього. Ще й попросила, щоб саме він забирав мене зі школи – нехай всі переконаються, що Марк був не правий!

З татком та матусею ми щосуботи ходили у парк на атракціони, раз навіть купалися разом з дельфінами. Я тоді так раділа, що нарешті у мене з’явилася справжня родина! А Марк, до речі, більше не смів казати жодного кривого слова до мене. Так я його хвацько провчила. 

Тоді мені було 17 років. Закінчила 11 клас та для вступу вимагали якісь документи. Чи то свідоцтво або ж атестат – не згадаю. Мама зберігала всі документи у комоді. Я відчиняю дверцята, порпаюся у різних теках та знаходжу своє свідоцтво про народження. Але дещо мене зацікавило – графа про батька була не порожня.

“Коваль Остап Андрійович” – рідний батько. 

Дивно, адже мого тата звати Олексій. Я взяла коробку з папером та почала порпатися, як та службова собака. Ось заява на розлучення. Гарасимчук Олександра (моя мама) та Коваль Остап.. 

“Це якась помилка, нічого не розумію” – подумала. Майже годину я шукала папери, але були тільки або квитанції за комунальні послуги, закордонні паспорти та ще якась офіційна дурня. 

Додому прийшли батьки. Я взяла папери та підійшла на коридор:

– Що це таке? Хтось може мені пояснити?!

Тато голосно видихнув, мама тремтячою рукою взяла документи.

– Ну що тут за Санта-Барбара коїться?

– Словом, Олексій не твій рідний тато. Познайомилися, коли тобі було ще 7 років. 

– Але я тебе прийняв, як рідну донечку. І дуже сильно люблю! 

Я не хотіла далі нічого чути. Здавалося, що за лічені секунди на мене вилили холодну воду, у горлянку запхали бите скло, а замість підлоги – розпечене вугілля. 

Зачинилася у кімнаті на замок та нікого не пускала. Ввімкнула ноут та почала шукати свого рідного тата. У голові роїлося стільки запитань – чому мама брехала, чому вони розлучилися, де живуть, чи взагалі він знає про моє існування?

Загалом, пошук був невеликим. Всього 10 чоловіків зі сторінками Коваль Остап. Я фільтрувала по віку. Не знаю, чи ще доля або ж удача – саме один чоловік ідеально підходив за віком. А далі діло за Інтернетом. Знаю, як можна за прізвищем дізнатися, де людина працює та живе, чи має судимість або ж кредитні борги. 

“Коваль Остап, місто Тернопіль, вулиця…” – бурмотіла собі під носа й тремтячою рукою записувала адресу. Далі діло за квитками – якраз на ранок був прямий автобус зі Львова на Тернопіль. 

Я прокинулася зранку, ще всі спали. Накинула рюкзак, вибігла на вулицю та поїхала на вокзал. 

У мене від хвилювання аж у горлі пересохло. От якраз вулиця Шевченка, треба піднятися на треті вій поверх. Стукаю – ніхто не відчиняє. Приклада вухо та чую, як там хтось ходить. Натисла на дзвінок та 5 хвилин не відскакала палець

– Ану хто тут хуліганить? – кричав чоловік. 

Відчинилися двері…та я побачила старого пияка.

– Ви коваль Остап? 

– Та. А тобі яке діло? Знову зі служби підтримки.

– Я ваша донька. Ви знаєте Гарасимчук Олександру

– А тебе та шкапа прислала! Ану провалюй і передай їй, що бачити нічого не хочу. Нехай провалиться крізь землю.

І голосно зачинив двері. 

З переляку забула, як дихати. 

– Я його знаю, тут колись з донькою та жінкою жив. Але пив страшно, не просихаючи. Ще бив її дуже. От жінка зібрала речі та дитину, поїхала геть, – сказала літня сусідка, яка підіймалася на верх.

Я вибігла з будинку. Чую, як хтось телефонує. То був Олексій:

– Де ти, доню? 

– Тату, я в Тернополі. Будь ласка, забери мене. 

За 2 години тато домчав на Тернополя. Я довго плакала та просила у нього вибачення. Так було соромно за свій вчинок. 

Тоді я зрозуміла, що нікого ріднішого за Олексія та маму у мене нема…

А ви погоджуєтеся з такою думкою? Чому? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Коментарі

Daryna
Adblock
detector