Я довго думала, що мій тато космонавт. Адже він жодного разу не приходив за мною до школи, не відвідував вистави (я ходила у театральний гурток) та навіть не телефонував на дні народження. Хіба поштою переписав мені подарунки, то новий телефон, ноутбук, а на 8 років отримала велику сукню, як у Барбі.
– Ану покрутися, моя лялечка, – захоплено говорила бабуся.
І я починала крутитися, як та балерина. Обережно, на носочках. А мама якраз повернулася з роботи та принесла великий пакунок цукерок:
– Завтра треба твоїм однокласникам роздати, пригостиш у честь дня народження.
Там були і “Ромашка”, “Венеціанська ніч”, “Шалена бджілка”, “Зоряне Сяйво” та по маленькому батончику “Марс”.
У школі мені співали англійською мовою “з днем народження”, підіймали на руках та подарували великий плакат з побажаннями від всіх. Звісно, що у того дня я виглядала неперевершено у своїй сукні.
Тільки після школи за мною причепився Марко, однокласник. Сидів на останній “ослячій” парті, отримував двійки.
– А мені мама сказала, що у тебе нема тата! Тільки баба та мама!
– Не правда, мій тато космонавт, він на роботі і цю сукню мені передав.
Марко підійшов до мене та зі всієї сили жбурнув у калюжу. Дивлюся – а на моїй сукні така велика пляма від багнюки.
– Господи, дитино, що трапилося? – бідкалася бабуся.
Я крізь сльози розповіла про Марка. Бабуся кинулася до пральної машинки, а мама зателефонувала до батьків Марка. А я стояла та плакала…
Через декілька місяців помітила маму на вулиці. Вона тримала великий букет квітів та пакунок.
– Доню, а це тобі, – і витягує нову ляльку Барбі. А ще будиночок, одяг, машинку.
Я тоді аж пищала від щастя.
– Доню, пам’ятаєш, що я тобі казала про татка? Так от, завтра у гості угадай хто прийде?
– Ура! Татко!
Повірте, я тоді не могла заснути. Всю ніч крутилася, як та дзиґа. Навіть попросила маму в честь такого свята відпросити мене з уроків.
Ось до квартири заходить красивий чоловік, з карими очима та чорнявим волоссям.
– Ура, татко прийшов!
Тоді я ні на крок не відходила від нього. Ще й попросила, щоб саме він забирав мене зі школи – нехай всі переконаються, що Марк був не правий!
З татком та матусею ми щосуботи ходили у парк на атракціони, раз навіть купалися разом з дельфінами. Я тоді так раділа, що нарешті у мене з’явилася справжня родина! А Марк, до речі, більше не смів казати жодного кривого слова до мене. Так я його хвацько провчила.
Тоді мені було 17 років. Закінчила 11 клас та для вступу вимагали якісь документи. Чи то свідоцтво або ж атестат – не згадаю. Мама зберігала всі документи у комоді. Я відчиняю дверцята, порпаюся у різних теках та знаходжу своє свідоцтво про народження. Але дещо мене зацікавило – графа про батька була не порожня.
“Коваль Остап Андрійович” – рідний батько.
Дивно, адже мого тата звати Олексій. Я взяла коробку з папером та почала порпатися, як та службова собака. Ось заява на розлучення. Гарасимчук Олександра (моя мама) та Коваль Остап..
“Це якась помилка, нічого не розумію” – подумала. Майже годину я шукала папери, але були тільки або квитанції за комунальні послуги, закордонні паспорти та ще якась офіційна дурня.
Додому прийшли батьки. Я взяла папери та підійшла на коридор:
– Що це таке? Хтось може мені пояснити?!
Тато голосно видихнув, мама тремтячою рукою взяла документи.
– Ну що тут за Санта-Барбара коїться?
– Словом, Олексій не твій рідний тато. Познайомилися, коли тобі було ще 7 років.
– Але я тебе прийняв, як рідну донечку. І дуже сильно люблю!
Я не хотіла далі нічого чути. Здавалося, що за лічені секунди на мене вилили холодну воду, у горлянку запхали бите скло, а замість підлоги – розпечене вугілля.
Зачинилася у кімнаті на замок та нікого не пускала. Ввімкнула ноут та почала шукати свого рідного тата. У голові роїлося стільки запитань – чому мама брехала, чому вони розлучилися, де живуть, чи взагалі він знає про моє існування?
Загалом, пошук був невеликим. Всього 10 чоловіків зі сторінками Коваль Остап. Я фільтрувала по віку. Не знаю, чи ще доля або ж удача – саме один чоловік ідеально підходив за віком. А далі діло за Інтернетом. Знаю, як можна за прізвищем дізнатися, де людина працює та живе, чи має судимість або ж кредитні борги.
“Коваль Остап, місто Тернопіль, вулиця…” – бурмотіла собі під носа й тремтячою рукою записувала адресу. Далі діло за квитками – якраз на ранок був прямий автобус зі Львова на Тернопіль.
Я прокинулася зранку, ще всі спали. Накинула рюкзак, вибігла на вулицю та поїхала на вокзал.
У мене від хвилювання аж у горлі пересохло. От якраз вулиця Шевченка, треба піднятися на треті вій поверх. Стукаю – ніхто не відчиняє. Приклада вухо та чую, як там хтось ходить. Натисла на дзвінок та 5 хвилин не відскакала палець
– Ану хто тут хуліганить? – кричав чоловік.
Відчинилися двері…та я побачила старого пияка.
– Ви коваль Остап?
– Та. А тобі яке діло? Знову зі служби підтримки.
– Я ваша донька. Ви знаєте Гарасимчук Олександру
– А тебе та шкапа прислала! Ану провалюй і передай їй, що бачити нічого не хочу. Нехай провалиться крізь землю.
І голосно зачинив двері.
З переляку забула, як дихати.
– Я його знаю, тут колись з донькою та жінкою жив. Але пив страшно, не просихаючи. Ще бив її дуже. От жінка зібрала речі та дитину, поїхала геть, – сказала літня сусідка, яка підіймалася на верх.
Я вибігла з будинку. Чую, як хтось телефонує. То був Олексій:
– Де ти, доню?
– Тату, я в Тернополі. Будь ласка, забери мене.
За 2 години тато домчав на Тернополя. Я довго плакала та просила у нього вибачення. Так було соромно за свій вчинок.
Тоді я зрозуміла, що нікого ріднішого за Олексія та маму у мене нема…
А ви погоджуєтеся з такою думкою? Чому?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!