Історія про те, як зовсім чужа людина, з якою я навіть ворогувала, стала для мене найближчою, тоді, коли було дуже важко. Я буду вдячна їй до кінця життя!
Мене звуть Людмила, я була у шлюбі з Юрієм, доки він сам не покинув мене. Мені здавалося, що в нас все добре, сина маленького виховували, проте одного дня він забрав усі наші заощадження та пішов потай, залишивши одну з піврічною дитиною на орендованій квартирі. В той день мої сльози не просихали, адже я була у відчаї та безнадії. Я не знала, що мені робити далі, без копійки в кишені, без роботи та ще й на чужій квартирі.
Просила свою матір прийняти мене пожити, однак такої реакції від найріднішої я зовсім не очікувала:
– Людмило, ну куди ще тебе тут з дитиною? Нам і без вас тут тісно. Вибач, вирішуй свої проблеми якось вже сама. — заявила мама.
Від того мені стало ще гірше на душі. Адже тепер мені взагалі немає до кого звернутись. Раптом у двері хтось постукав. Я налякалась, адже нікого не чекала, перша думка промайнула, що це Юра повернувся, але, на жаль, чи на щастя, відчинивши двері я побачила, що це був не він.
Кого, кого, а цю людину я геть зовсім не очікувала побачити на порозі квартири.
– Дитино, збирайся, поїдемо до мене. Будете з онукою жити в моїй квартирі — сказала свекруха.
З Ганною Іванівною в мене відверто кажучи ніколи не було нормальних стосунків. Ми обидві не любили одна одну. З першого дня знайомства, свекруха показала, що я їй не симпатизую, й після весілля продовжувала показувати свою не любов до мене.
А тут сама прийшла, та ще й пропонує прийняти мене з дитиною у своєму домі. В той момент у мене був ступор, я не знала як реагувати на таку пропозицію свекрухи, а потім вона забрала з моїх рук сина і сказала:
– Онучку мій дорогий, ходи до бабусі. Поки мама збиратиме речі, ми з тобою пограємось. А потім ми поїдемо разом, я тобі буду щоночі казочку читати, навчу потім у футбол грати, тільки ти будь чемним хлопчиком — лагідно говорила Ганна Іванівна до онука.
Така поведінка свекрухи мене неабияк здивувала, і й досі я стояла як вкопана і нічого не могла сказати. А потім я ледь видусила з себе два слова:
– Дякую вам! — раптом сказала я зі сльозами на очах.
Вперше в житті я сказала “дякую” свекрусі. Вперше!
– Не треба дякувати. Адже це я в усьому винна… Я погано виховала свого сина, тому тепер хочу хоч якось виправити свою вину. — повідомила жінка.
Потім витерла сльози та почала збирати сумки. Переїхавши до квартири свекрухи, дивуванню моєму не було меж. Вона виділила для мене з сином велику кімнату, а сама перебралась у меншу, мовляв, мені простір більше потрібен, адже онук скоро повзати почне.
Одним словом ця жінка була до мене настільки доброю, що навіть рідна матір такою ніколи не була. Я відчула любов, яку ніколи не відчувала. Вона мені дуже допомогла й далі допомагає, а ще вразила своєю справедливістю.
Коли одного дня до неї на поріг ступив Юра, зі своєю новою пасією, просити прихистку, бо ніби то все погано з роботою й винаймати вони не можуть. Ганна Іванівна прогнала його через те, що він так вчинив зі мною та маленьким сином.
– Ах ти грошей не маєш, з роботою важко? А ти не думав, як було важко Людмилі, коли ти її покинув саму з дитиною на руках в орендованій квартирі? Не хочу тебе бачити! А твоя дівчина знає про те, на які вчинки ти здатен? — кричала свекруха на свого сина.
Тепер я ледь не щодня прошу пробачення в Ганни Іванівни за те, що була такої поганої думки про неї раніше. А ще буду вдячна їй до кінця свого життя!
От як буває в житті, коли рідні люди від тебе відвертаються, а найзапекліші вороги стають найближчими.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!