Минулого року я крутилася на кухні декілька днів поспіль. То треба овочі нарізати, картоплю почистити та рибу запекти. Навіть у халаті та домашніх капцях вибігала у магазин по горошок та кукурудзу. У гаманці залишалася остання тисяча – все витратила на подарунки для рідних.
Але я б не впоралася без Олега. Він всі банки відкривав, тарілки розклав та ніжки для столика поправив. Ось я вже поставила хліб та прироби, знімаю свій брудний халат та хочу переодягатися у сукню, але присіла до чоловіка за стіл та тихо сказала:
– Я йду..
– Почекай, куди? Щось треба докупити? Так у нас все є за списком, магазини вже зачинені.
– Ні, ти не зрозумів. Я йду від тебе. Просто раніше боялася сказати, терпіла заради дітей. А тепер вони вже дорослі, живуть окремо. Я на тебе зла не тримаю, навпаки – бажаю у новому році тільки всього найкращого.
Знаєте, я ніколи не кохала Олега. Просто шкода було дівчат – Тоню й Таню. Вони, до речі, мені не рідні. Але про все згодом.
У мене була старша сестра, Неля. Батьки її просто обожнювали, ледь на руках не носили. То куплять красиву сукню, дорогу косметику чи парфуми, подарують телефон та навіть відпускали на дискотеки до ранку. А я за погано помиту чашку отримала на горіхи. Дивна була ситуація, бо я знала, що у деяких родинах буває навпаки, але, здається, що ми були вийнятком.
Словом, у родині я почувалася зайвою. Та навіть якщо глянути на наші фотографії – ось мама і тато так міцно обіймають Нелю, а я стою осторонь, немов просо прикраса декору. До мене ніхто ніколи не приходив на свята у садок, не відвідував батьківські зори. Навіть забули про випускний та вручення диплому. Але зате запросили всіх родичів та друзів, коли Неля просто вступила до університету. Спеціально ресторан замовили.
– Моя Неля така розумниця, пишаюся нею, – щебетала мама гостям.
Тому після школи я вирішила переїхати до Києва – якомога далі від такої “любої” рідні. Ми могли тижнями не спілкуватися, ніхто не цікавився – а яку мене справи, що новенького чи не хворію часом? Тоді у серці зародилася образа, що я відмовилася приїхати на весілля Нелі. Вона виходила заміж на Олега. Так, за мого чоловіка.
Однак, у сестри було слабке здоров’я. А тут вагітність, ще й двійнею. Останній місяць вона могла ледь ходити, а пологи взагалі пройшли складно. Ось так народилися Тоня і Таня. Однак, після операції сестрі краще не ставало. А потім втрата крові, лікарі не встигли. Словом, сестри не стало за 3 дні. Моя мама аж у конвульсіях билася, коли почула про таку сумну звістку. Олег, батько дівчат, з горя почав пити.
– Доню, у мене до тебе буде одне прохання. Ти вислухай до кінця, – сказав до мене тато після похорону.
Словом, у нього з’явилася геніальна ідея – я повинна вийти за Олега та вдочерити дівчат. Мовляв, ми ж одна родина та їх дуже шкода. Я розуміла, що ніколи не зможу замінити їм Нелю. Але раптом це шанс показати батьками, яка я хороша донька й дбайлива мати? Можливо, вони нарешті полюблять мене?
Відтоді минуло 20 років. І знаєте, я не почула жодного доброго слова.
– Ти не так малюка тримаєш! Господи, чим ти їх годуєш? – дорікала мама. Вона не соромилася лаяти мене при Олегові.
До речі, за чоловіка. Олег байдуже відреагував на звістку про те, що я стану його новою дружиною. Ми навіть в одному ліжку не спали. Правда, на людях удавали, що ми щасливі та закохані. Але ні поцілунків, ні обіймів не було. Тільки холод та порожнеча.
Я дивуюся, як взагалі зуміла витримати стільки років. Інша жінка на моєму місці або здалася або ж просто поїхала у психіатричну лікарню. Але я не могла опустити руки, все робила заради дівчаток. У них були її очі. Такі щирі та сяючі.
Однак, у мене є свої мрії. Наприклад, полетіти в Африку, купити собаку та жити за містом. Але ніхто не підтримав… Олег, мама, тато, друзі – всі насміхалися наді мною. Могли ще пожартувати та покрутити пальцем біля скроні
– Тобі вже 45, яка Африка? Геть розум втратила, – єхидно посміхалася мама.
І ось минулого року я вирішила, що поставлю крапку. Дівчата вже дорослі, живуть окремо, мають своїх хлопців. Тому я нікому нічого не винна. Вважаю, що виконала свою місію до кінця.
Я допомогла Олегові приготувати страви для гостей, поприбирала вдома, взяла свою валізу та поїхала геть. Заблокувала номери всіх горе-родичів. І минув рік. Він був таким насиченим на цікаві пригоди, багато подорожувала не тільки Україною, але й світом. А ще купила собі лабрадора Чарлі.
Можете казати, що я егоїстка та покинула родину напризволяще. Але мене не їсть совість за такий вчинок. Тепер я буду думати тільки про свій комфорт та щастя.
А ви підтримуєте такий вчинок жінки? Чому?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!