Нещодавно у нас була зустріч однокласників. Минуло 10 років та і вирішили зібратися, так давно не бачилися. Цікаво було послухати, хто ким став, хто чого досягнув.
Нас зібралося не так багато, тільки 9 людей. Хтось з однокласників живе закордоном, хтось воює на фронті, а про когось взагалі забули.
До речі, кафе вибрали не з дешевих. Замовили страви від шеф-кухаря (він з Франції), музиканта, який гарно грав на саксофоні, фотографа. Ще й забронювали столик на 2 поверсі, типу як закриту кімнату. Ну це задоволення було не з дешевих, місце вийшло десь 800 гривень з людини, чи більше навіть.
– Ой, а пам’ятаєте, як ми історичці клеєм намастили крісло? Як вона тоді верещала на весь кабінет і директорці поскаржилася.
– А згадайте, як хтось з нас приніс жабу на урок біології. Сергію, це ж ти був!
– Так, ми ще потім ту жабу комусь у рюкзак кинули.
І тут раптом хтось згадав про одну дівчину з нашого класу, Ірину:
– А де вона, до речі? Про неї нічого не чути?
– Та не знаю. Зникла, певно, на заробітки виїхала.
– Так може вона посоромилася у лахмітті виходити до нас?
Ірина була з родини пияків. Вчилася не дуже добре, носила одяг з секонд-хенду, часто він був латаний-перелатаний та брудний. Вчителі часто її сварили за погані оцінки, що вона не виконує домашнє завдання, запізнюється до школи. І всі на ній поставили хрест. Думали-гадали, що вона потім також зіп’ється, як і її батьки.
Ми її інколи дражнили за поганий одяг, насміхалися. Саме їй у рюкзак тоді підклали жабу. А вона не плакала, не злякалася, просто вийняла тваринку та відпустила геть.
А потім дізналися, що вона сама виховувала ще 2 молодших братиків. Відводила їх у садочок, готувала їсти, прибирала, гралася. Тому і часу на домашнє завдання не було.
Іра навіть на випускний не прийшла, бо не мала грошей на нову сукню та туфлі. Хоча деякі батьки пропонували скинутися їй за місце, аби однокласниця також побула на святі. Але Іра відмовилася.
Вечір минув добре, ми погостилися, потанцювали, заспівали в караоке. Ще й так цілу ніч сиділи, якби не комендантська година. Попросили офіціанта принести рахунок, а нам кажуть що вже за все оплачено.
– Перепрошую, але ми навіть завдаток не давати. Колька, то ти?
– Ні, я не давав гроші. Може, наш бенкет з кимось переплутали? Ану, побіжіть до головного, запитайте.
І через 5 хвилин до нас вийшла… Іра. У розкішному костюмі, з новим телефоном, гарна зачіска та макіяж. Деякі однокласниці з заздрощів аж роти порозкривали.
– Вибачте, сьогодні не могла до свята приєднатися. Але вас всіх пригощаю, це за рахунок закладу.
– Іро, а як ти .. Ти..
– Так, я власниця цього кафе. Але це буде наш секретик. Так що ласкаво прошу, ви тут бажані гості.
Я була приємно шокована вчинком Ірини. І щиро раділа, що вона досягла таких висот у кар’єрі. Ось так дівчина з неблагополучної родини зуміла стати бізнесвумен, відкрила свій ресторан.
Тому, любі читачі, всяке у житті буває. Ті люди, над якими колись насміхалися, потім будуть вас на роботу наймати.
Вам сподобалася така історія? У Вас є такі знайомі в житті?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!