Нещодавно ми з чоловіком вирішити купити дім за містом. Довго збирали кошти і, коли вся сума вже була на руках, подалися на пошуки житла.
Від знайомих дізналися, що неподалік молода пара вирішила продати бабусин дім. До цього вони й самі там жили. Зідзвонилися, приїхали глянути й на місці все одразу ж обговорили.
Нарешті ми стали власниками будинку, про який завжди мріяли.
Через декілька днів почали завозити туди свої речі. Думали, що до цього часу молодята заберуть усе своє, але ті лише ікони з дому винесли.
– Чому навіть не взяли фотографії, які на стінах? А решту речей? – здивувався мій чоловік.
Я глянула, а там на нас дивилася ціла династія: діти, жінки, чоловіки…
Сама ж згадала, як моя бабуся завжди нові фото на стіну вішала.
– Я, – каже бабуся, – з ранку прокинуся, батькам уклін, чоловікові поцілунок, дітям усмішку, вам підморгну – ось і день почався.
Після смерті бабусі, ми додали її фото на стіну. Її будинок не продали, а зробили дачу, куди приїжджали на вихідних. Проходили повз фото бабусі, і зразу відчувався її запах, ніби вона десь поруч.
Мій дідусь загинув ще під час війни, так що я його так і не бачила. Бабуся багато про нього розповідала демонструючи фото на стіні та в альбомах. В дитинстві мене дивувало те, чому дідусь такий молодий, а бабуся старенька.
Вицвілі фото на стіні в бабусі – це перше, що б я забрала з дому. А ці господарі ще й сказали, щоб ми їх викинули. Для мене це було дуже дивно.
Під час прибирання ми не змогли викинути речі цієї жінки. Вона все ж таки виховала своїх дітей, онуків, жила заради них. А вони навіть до неї не приїздили. І знаєте, звідки я це все знаю?
Вона їм писала листи. Спочатку відправляла, але відповіді не отримувала. Потім почала складати всі ці листочки акуратно в коробочку. Надіялася, напевне, що вони колись їх прочитають. В тих листах прихована ціла історія життя жінки.
– Давай, відвеземо її дітям? – зі сльозами запропонувала я чоловікові. – Таке не можна викидати!
– Вони не кращі від онуків.
– Може вони старенькі, хворі, хіба мало …
– Подзвоню та спитаюся.
Бадьорий жіночий голос підняв слухавку:
– Та викиньте все! Там нічого цінного. Та всі ці листи приходили нам пачками. Нудно їй було, та й розважалася так стара.
Я глянула на чоловіка та промовила:
– Зроблю з цих листів оповідання.
Власність довелося оформляти нотаріально. Не хотіли потім скандалів та непорозумінь.
Одного вечора заглянула в комору і знайшла там багато цікавого. Зокрема чимало солінь. Слід буде тільки зважати, чи не зіпсувалося бува.
Тепер уже відомо, що в жіночки було аж 6 дітей. Усі вже давно покинули цей світ і їхню гибель застала навіть мати. Ось такою несправедливою інколи буває доля. Зате вижило останнє дитя. Донька, яка нещодавно всі спогади так легковажно записала до мотлоху.
Що ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!