Коли я кажу, що розлучилась з чоловіком на старість років, усі дивляться на мене вовком. Але ж ніхто не запитує, чого так сталося. А я б з радістю цим поділилися. Я б сказала, що ми хочемо різного рівня життя. І це я зараз не про статки, зарплату чи посаду. Я про звичайні буденні речі.
Багато років ми орендували невеличку квартиру біля центру міста. Але не спішіть заздрити: вона була така стара, що іноді страшно ставало й засинати там. Та нас усе наче влаштовувало, ніхто на умови не жалівся. Аж поки з ванни не почала текти вода. Спочатку по каплі, потім — добрим таким струмком. Підтоплювати сусідів ми не хотіли, тому днями сиділи біля цієї проблеми. То вимочували, то витирали…
– Слухай, може б ти глянув, чого воно тече? — запитала я якось чоловіка.
– Тече то й тече. Будинок старий, все на чесному слові тримається. Тобі що, важко пару разів на день витерти воду?
Мені було не важко. Так ми прожили місяців з 5. І щодня я ставала на коліна біля тієї клятої ванни, аби не платити сусідам за новий ремонт. Якось терпець мені увірвався і я викликала додому сантехніка. Він зайшов, глянув на все це і вийшов через 5 хвилин. Я вже думала, що ситуація там дійсно безнадійна. Але, не повірите, вода текти перестала. Ми просто не закрутили якийсь там кран до кінця. І труба була трохи слабка.
Все. Більше — ніяких проблем. Весь цей час ми могли викликати додому спеціаліста, а замість цього сиділи і мучились. Так я і розлучилась. Мені хотілось комфорту, чогось кращого… А чоловік мій міг і потерпіти.
Скільки ж нас таких, які все своє життя щось терплять? Ненависну роботу, не тих людей, не ті обставини… От і стається тоді так: терпіти — терпів, а життя й не бачив.
Памʼятаю, подруга моя теж ділилась цікавою історією. Вони жили у свекрухи в домі, виділила вона їм кімнату. І стояла там величезна шафа, яка купу місця займала. Подруга туди не заглядала ніколи, у свекрухи не запитували, нащо їм цей раритет у кімнаті. Бо ж решту меблів вони завезли самій. Свій одяг подруга складала то на стільчик, то на ліжко… Бо ж через ту кляту шафу свою не поставиш! От терпець й урвався. Одного дня та заявила, що жити так більше не може і хоче розлучатися. Бо в тому домі навіть місця для її речей немає.
– Так у вас же шафа пуста весь цей час стояла! Могли туди речі складати. Або викинули б, якщо не подобається! – відповіла їй свекруха на ці скандали.
Подруга весь цей час могла жити в комфорті, у порядку. Але їй простіше було потерпіти, ніж зробити крок на зустріч кращому життю.
То чи варто терпіти? Чи варто задовольнятися тим, що вже є? Чи треба все ж прагнути кращого?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!