Мій чоловік родом з Олешок. Звідти виїхав давно, а от його мама вирішила рідні краї не покидати. Може, воно б так і не було, якби не ця клята війна.
Ще на початку лютого 2022 року свекруха приїхала до нас погостювати. І от рівно півтора року, як вона не може повернутися додому.
– Максиме, ти ж розумієш, що вона не може з нами до кінця своїх днів жити? У Полтаві Ангеліна живе, нехай вона до неї і їде. У нас двоє дітей, місця немає. Куди ж іще твою маму подіти? – не вгавала я, бо перспектива жити зі свекрухою зовсім мене не тішила.
– Ніхто ж не каже, що назавжди, Оленко. Мама побуде в нас, поки у них в Олешках ситуація трохи не покращиться. Думаю, це тиждень-два. І ти ж чудово знаєш, що моя сестра живе в однушці, на яку страшно й глянути. Та і в Тернополі, думаю, зараз спокійніше, аніж будь-де в іншому місці.
Я послухала чоловіка і ніби як погодилась, але всередині все аж переверталось від злості. Чого це мої діти мають тулитись в одній кімнаті, щоб якась чужа мені жінка жила в комфорті?! Усім своїм видом я давала зрозуміти, що Інга Степанівна тут мені не треба. На її питання відповідала я рідко, зранку не віталась майже ніколи та ще й перед подругами своїми особливо слів не підбирала.
– Ні, ти уявляєш, Насте? Я розумію, що в них там окупація і всяке таке. Але мені до того що? Я не для того по кілька тисяч в місяць за школи і гуртки дитячі плачу, щоб це село зараз приїхало і на моїх малих га-кало і шо-кало. Ти ж знаєш, свекруха моя від освіти далека. Якби моя мама в нас жила, то тільки б на користь було! Вона і освічена, і має прекрасний вигляд, і коровами від неї не тхне… Та що вже зробиш. Максим її вигнати не дасть, — розповідала якось я своїй кумі про особисте горе.
І що б я не казала, що б не робила – свекруха мовчить і все! Навіть слова ніколи не сказала у відповідь! Це мене злило, і я починала влаштовувати ще більше концерти.
Здається, я б її так і на вулицю колись виставила, якби не страшна біда… У моєї мами знайшли рак. Лікування потрібно було починати терміново, а таких великих грошей у нас не було. Та ще й війна в самому розпалі – люди на армію гроші кидають, а не на хворих… Подумки я вже прощалась з мамою.
– Олено! – підійшла якось до мене Інга Степанівна. – Ти ж знаєш, що я раніше теплиці свої тримала… Усі гроші я в банку тримаю, картка у мене із собою. Я заробіток не витрачала, бо думала додому вернутись і все з чистого листа почати. Але ж ти бачиш, як воно складається. Візьми у мене на лікування для мами, ми ж одна сім’я. Навіть якщо хтось із села, а хтось із міста.
Я не могла стримати сліз. Я понад рік псувала життя людині, яка у складній ситуації одразу кинулась на допомогу… Нещодавно телефонувала Ангеліна, сестра чоловіка. Вона дізналась, що в матері є гроші, і кличе її до себе. Але я сказала, що нікуди її не відпущу, доки хоч трохи не відпрацюю свою гидку поведінку.
Як їй дякувати – не можу навіть уявити…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!