Нещодавно я спілкувалась з подругою, яка розповіла мені історію про ситуацію з власною мамою. Я б не сказала, що вчинила вона стосовно матері правильно чи навіть гідно, ні. На щастя, про стару жінку подбав зять.
Але, з іншого боку, подруга Світлана тоді нічого й не знала. Про усю історію вона дізналась лише після того, як її маму виписали з лікарні. Того дня чоловік привіз тещу й сказав:
– Твоя мама вже почувається краще, я купив їй усе, що приписали лікарі, скоро вона одужає. Але деякий час все ж має побути під наглядом, то вона в нас поживе. Добре?
Напевно, ви зараз трохи ошелешені, адже очікувалось, що таке мала б сказати Світлана чоловікові, а не навпаки. Адже хто є у Світлани рідніший за маму?
та того вечора щось пішло не так, бо усі члени сім’ї були вражені поведінкою та реакцією Світлани.
– Мамо, але ж я тільки почала жити! Я переїхала до столиці і нарешті в мене все добре, маю собі чоловіка і нічого не потребую! Я тільки виїхала з того дурного села, а тут ти вже приїхала? Що ж ти не даєш мені заповітного спокою? Тоді хотіла, щоб ми жили разом, ще й тепер! Та я що, все життя маю ділити хату з тобою? Що ти тут забула? Я тобі щось повинна? Тепер себе молоду присвятити тобі, доглядати за тобою до кінця молодості?
Старенька пані Анна не на жарт розхвилювалась, бідна аж засоромилась за дочку, була враженою. Якій же мамі побажаєш таке почути від рідної дитини? Та не так була вражена пані Анна, як чоловік Світлани. Він був шокований, він зміг в тій ситуації побачити справжнє обличчя Світлани. Постійно думав про те, що помилився, адже не таку дівчину він просив стати його дружиною.
Пані Анна швиденько взялась за дорожню сумку й була готова складати речі. А Світлана в цей час пафосно грюкнула дверима і пішла до подруги. Однак ввечері, коли повернулась додому, побачила валізу і квиток. Свою валізу. Вона не зрозуміла, що сталось, тому спитала у чоловіка:
– А що, мама досі тут? Чому вона ще не поїхала? А чому моя валіза? Це ти кудись зібрався?
– Ні, Світланко, у цій валізі тільки твої речі. І квиток оформлено на твоє ім’я. Документи ось, на полиці. Я прийняв рішення. Деякий час ми поживемо окремо. Поки поїдь у село й подумай над тим, що сталось, а пані Анна тут лишиться, я за нею пригляну, якщо ти переживаєш. Знаєш, люба, я так сильно хотів сина від тебе, але зараз думаю… що ми ще не готові. І я хочу, щоб мама моєї дитини була не такою. Що з тобою сталось?
Світлана стояла ошелешена й не могла прийти до тями. Хіба ж вона знала, що чоловік прийме таке рішення…
А що ви думаєте про цю ситуацію?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!