Ми з Юрою давно разом. Маємо двох дітей – Олю і Марійку. Вони вже дорослі, мають свої сім’ї. І все було б у нас добре, якби не та господарка у свекрухи! Свекруха моя живе у селі на Тернопільщині, їздимо до неї щотижня і проводимо там цілі вихідні. Самі розумієте, що це ніякий не відпочинок, а робота! Бо мама в Юри така, що завжди знайде якесь заняття і собі, і комусь. Крім того, що сама працюю, ще й за старою треба глядіти, щоб десь не впала, бо то така людина, що не сидить на місці. Вона ще курей тримає, і не раз сама лізе діставати ті яйця. А з квочкою не раз бувало стільки клопоту!
Галина Ігорівна має великий город, і хоче увесь засадити! Бо на городі має бути і картопля, і гарбузи, і кукурудза. А хто це все має робити? Звісно, ми. Не раз я сварюся з чоловіком, прошу його:
– Вже літо закінчується, а я окрім города нічого не бачила, а так хочеться зазирнути до дітей, шашликів посмажити, та хоч до церкви піти!
А цього тижня таки наполягла: не поїду і не вмовляй. Мені вже соромно перед дітьми й перед Богом! А він тільки всміхнувся і спокійно каже: “Сядь в машину, поговоримо!” Проте чоловік не був балакучим. Одразу завів машину. Я вже хотіла влаштувати істерику, але погляд у нього був такий загадковий, як ще у юності. І я заспокоїлась. Згодом зрозуміла, що ми не їдемо в ніяке село. Довкола були гірські пейзажі. По дорозі чоловік пояснив, щоб взяв тур до Буковелю :
– Оля з Марійкою нас вже чекають, у нас кімнати в готелі по сусідству!
Я плакала від щастя, а чоловік дивився на мене з захватом:
– Ну чого ти? Ми ж цього заслужили!