Свого тата я майже не пам’ятаю, він загинув давним-давно в автокатастрофі. А мама тоді з горя почала пити. Вона майже всі гроші витрачала на горілку, приводила своїх друзів додому. Бували дні, коли я просто тікала геть, аби не чути ті п’яні крики та сварки.
Коли я навчалася на 2 курсі, то мами не стало. Вона мала цироз печінки через алкоголь. Але та двокімнатна квартира належала татові, ні я, ні мама не були там прописані. І після похорону мами родичі з татової сторони почали ділити майно. Я могла претендувати на половину спадку. Однак, для суду треба було найняти адвоката. На жаль, в мене тоді не було таких грошей.
Добре, що тоді жила в гуртожитку від університету. Там я познайомилася з хлопцем Владом, дружили у великій компанії. Він одразу почав до мене залицятися. То після пар запросить у кафе, запхає у ручку дверей букетик улюблених квітів. Він був старшим від мене на 3 роки. Я закохалася у Влада, як якась мала дитина чесно.
Як кожна дівчина, мріяла про весілля, родину. У 21 дізналася, що вагітна від нього. Думала, що от шанс – зараз він зробить мені пропозицію, будемо жити разом.
Однак, коли Влад побачив тест на вагітність, то зі всієї сили штовхнув мене у живіт.
– Ти що робиш? Здурів, я вагітна!
– Мені байдуже. Не смій навіть говорити про дитину. Я дам тобі гроші, завтра підеш до лікаря на аборт.
Але я кинулася з кулаками на Влада, поцарапала нігтями йому щоку. Боролася, наче та левиця:
– Нізащо в житті. Це моя дитина. А ти провалюй геть, покидьку!
Я закінчила 4 курс з червоним дипломом та великим животиком. Моя кума Марія допомогла мені з квартирою. Поки її мама була на заробітках, я жила в її однушці. І навіть змогла знайти роботу, продавала на базарі куртки та взуття. Донечка Божена собі тихо спала у колясці, рідко прокидалася. Вона взагалі мені не заважала і власник магазину не був проти, що дитина зі мною. Тим паче, я робила йому дуже гарну виручку, вміла торгуватися та продавати товар.
Одного вечора до магазину зайшла старенька бабуся. Вона довго вибирала куртку, я принесла їй майже всі моделі, аби вона переміряла. А потім ще декілька пар взуття.
Але вона нічого не купила. Я вже така втомлена та зла була. Тільки от бабуся почала розпитувати мене за життя:
– Сама виховуєш дитину?
– Звідки здогадалися?
– Бо дитину взяла на роботу.
– Ну так. Вона ще мала, не можу в садочок віддати. А на няньку грошей не дуже вистачає.
– Я шукаю собі доглядальницю та хатню робітницю додому. Не хочеш спробувати?
– Нащо воно мені?
– Ти можеш жити у мене. Але будеш прибирати, готувати їсти, ліки купувати. Я за той час сидітиму з донечкою.
Не знаю чому, але я тоді моментально погодилася. І вже наступного дня жила у бабусі Ганни. В неї невеличка, але дуже затишна квартира. Ми мали окрему кімнату. Пані Ганна за освітою вчителька початкових класів. І вона дуже допомагала мені з Боженою.
Так ми жили майже 10 років разом. Божена навіть почала називати її “бабуся”. Пані Ганна відводила та забирала доньку до школи, робила з нею уроки. А я нарешті знайшла гарну роботу з високою зарплатнею.
Були думки купити окрему квартиру та переїхати геть. Але от я дивилася на бабусю Ганну…Ну як я можу її саму залишити? Вона вже так полюбила Божену, до мене добре ставиться.
Однак, місяць тому бабусі не стало, інсульт. На похорон приїхав її син та невістка, онуки дорослі. Але їх цікавило одне – заповіт:
– Ти цей, збирай всі свої речі та провалюй.
– З якого це дива?
– А ти хто тут така? Ми маємо повне право претендувати на спадок. Завтра ж продамо цю халупу.
Але за іронією долі, їм нічого не дісталося. Адже за декілька днів до того, як відійти у засвіти, пані Ганна переписала на мене та Боженку квартиру. Я на власні очі бачила всі ті папери, які приніс нотаріус.
Звісно, родичі намагалися зі мною судитися, казали, що я аферистка. Навіть справу до суду подали. Однак, я найняла гарного адвоката і спадок все одно дістався мені.
Я не пишу це заради якогось вихваляння. Просто хочу показати своїм прикладом, що, не дивлячись на всі негаразди в житті, все одно мит будемо щасливі. Хтось знайде справжнє кохання, інші – омріяну роботу чи вилікуються від страшної хвороби.
Просто треба вірити в диво, мати добре серце. І тоді Господь пошле вам щастя. Повірте, я сама це пережила і знаю, що говорю.
Ви вірите у дива?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!