Я 18 років в Італії гарувала, аби дітям житло купити. Та зятеві й цього замало. Нахаба, таке влаштував

Життя в мене зовсім не просте. Три роки тому я з Італії повернулась, де працювала 18 років. А пішла на це лише заради дітей. В мене дві донечки. На чоловіка надії не було. Він не просто грошей не заробляв, ще й виносив усе з хати.

Микола щодня пив, а потім ще й на гроші почав грати. Так і будинок свій програв. Хата йому від батьків дісталася, старенька, але все ж житло з документами. Одного дня прийшли до нас незнайомі кремезні чоловіки та сказали:

 – Не ваш це вже будинок. Все законно! Ось документи! Не виїдете за тиждень – матимете проблеми. 

Звісно, я налякалась. Щастя, що донечки на навчанні були тоді. Подала я на розлучення і поїхала на заробітки. А дівчаток в гуртожитку поселила.

Пам’ятаю, як прикро тоді мені було. Та я зібрала усі сили до купи й вирішила – зароблю на три квартири, собі й дівчатам і лишень тоді повернусь.

Я дуже багато працювала. Навіть відпустку ніколи не брала. І вже за шість років придбала дві однокімнатні квартири для дівчат, поруч в новобудові. Далі заробила, аби зробити там гарний ремонт і все необхідне купити. Це було дуже вчасно, адже саме тоді старша Аліна вирішила заміж вийти. Зятя Дениса я зовсім не знала, та донька казала, що він хороший. 

Згодом і молодша Антоніна знайшла своє кохання. На її весілля мені навіть вдалося приїхати. Та її Сергій мені зовсім не сподобався. Грубий, хамовитий, ще й роботи нормальної не мав. Та нагадував мені мого Миколу.

 – Доню, а ти впевнена, що не знайдеш кращого?

 – Мамо, ти про що? Нема вже що шукати, я ж вагітна.

Тож довелось все залишити, як є. Повернулася я до Італії. Настав час і собі на житло заробити. Я відразу вирішила, що придбаю велику двокімнатну квартиру, щоб онуки могли в мене залишатись. Хотіла зробити все, як мріяла – щоб великі вікна, гарні шпалери й сучасна кухня. Допомагав мені зять Денис, він гарно розуміється на усьому, адже відкрив власний будівельний магазин. 

І ось мені вдалося втілити задумане. Квартира була чудова. Щаслива я поверталась додому, адже мала ще й заощадження на безбідну старість. 

Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi

Через тиждень після повернення я запросила дітей до себе в гості. Приготувала всіляку смакоту. Ми дуже гарно  посиділи. А наприкінці вечора Сергій раптом заявив:

Пошепки

 – І нащо вам така велика квартира? Що одна тут будете робити?

 – Онуків до себе запрошуватиму. 

 – Краще онукам інакше допоможіть. От наш Максимко вже великий, йому кімната потрібна.

 – Послухай, ну як я можу вам квартиру віддати. Це ж не справедливо. Є ще Аліна й Денис.

 – Вони багаті! Їм допомога не потрібна!

Я не знала, що казати. Раптом втрутився Денис.

 – Совісті в тебе немає. Чи ти за ці роки заробити не міг на квартиру, обміняти вашу на двокімнатну. Але ж ні – краще в тещі відібрати! Дякувати їй маєш!

 – А ти чого лізеш?!

Вони мало не побилися. Врешті всі розійшлися. Та наступного дня мені зателефонувала Антоніна:

 – Мамо, але ж це гарна ідея. Може обміняємось квартирами.

 – Ні, доню, я цього не робитиму. Я так важко працювала, а ви й не подякували. Чоловік твій взагалі – жахлива людина. Шкода, що ти тоді мене не послухала.

Після того донька зі мною не говорить, образилась. Але скажіть, чи мало я допомогла молодим? Чого маю їм ще щось дарувати? Як мені пояснити це донечці? Чи можливо я справді мала б поступитися?

Більше цікавих життєвих історій тутhttps://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

IrynaS
Adblock
detector