Я б ні з ким не переплутала ці великі безневинні оченята своєї донечки. Ще є можливість все виправити

Людмила завагітніла в одинадцятому класі. Замість випускного на неї чекав пологовий будинок. З біологічним татом немовляти дівчина зустрічалася понад рік, але хлопець одразу поставив її перед фактом, що про батьківство не може бути й мови. Місцевий забіяка абсолютно не був готовим нести відповідальність за чуже життя, тому сунув Люді гроші і накивав п’ятами.  Дівчина вирішила, що останньою надією є підтримка її рідних.

У той вечір мама, як звично, готувала вечерю, а тато читав улюблену газету. Тим часом сестра сиділа в телефоні. 

– Я скоро стану мамою, – як грім серед ясного неба заявила Людмила.

Однак реакція батьків була категоричною: від дитини слід позбутися. Мама почала докоряти своїй доньці, мовляв, що про їхню сім’ю подумають люди? Чомусь її самопочуття та благополуччя хвилювало жінку в останню чергу. 

– Ми не дозволимо байстрюку жити з нами під одним дахом, – прозвучав остаточний вирок.

Людмила все ж вирішила народжувати. Дитинка з’явилася на світ набагато раніше, ніж передбачалося. У дівчинки були великі блакитні очі, біле волоссячко та щира усмішка. Однак лікарі винесли страшний вердикт: малюк назавжди залишиться інвалідом. Річ в тому, що у немовляти одна нога була коротшою, ніж інша. Через це молода матуся пролила багато сліз, але їй нічого не залишалося, окрім як відмовитися від донечки.

Додому Люда повернулася одна. 

– Не хвилюйтеся, не буде на ваших плечах зайвого тягаря, – сказала вона матері.

Протягом наступного року в житті Людмили не було жодного дня, коли б вона не шкодувала про свій вчинок. Дівчина навіть перед сном бачила ті блакитні оченята, які безневинно дивилися на неї.

Якось одного вечора батько випадково ввімкнув канал, на якому показували рекламу з дитячого будинку. Люда одразу впізнала свою дочку, яка гралася з лялькою і невпевнено шкутильгала. Так, малеча усміхалася на камеру, але в її погляді читався сум і самотність. Дівчина розплакалася від побаченого.

– Що трапилося? – налякалася матір. – З тобою все гаразд?

Однак сльози котилися градом і не давали Людмилі промовити й слово. Вона лише тикала пальцем на екран телевізора і голосно схлипувала. Жінка усе зрозуміла без зайвих слів, коли побачила свою онучку. Вона обійняла доньку і сказала:

– Доню, збирай речі, бо ми їдемо в дитячий будинок по нашу малечу. 

Нарешті маленька Даринка опинилася в колі рідних людей, а її бездонні очі засяяли щастям.

Як ви вважаєте, що може бути серйозним аргументом для відмови від новонародженої дитини?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Vasylyna

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector