Я боялася, що опинюся на вулиці, тому й вигнала рідних доньок. Та мені не соромно…

– Що ж ти за мати така, яка готова вигнати своїх рідних доньок на вулицю? – здивовано питала мене подруга.

Я тільки всміхалася — пояснювати щось було несила, та й з якого дива мені виправдовуватися перед кимось?! Я вважаю, що все роблю правильно. 

Розсудіть самі…

Все життя тягнула двох доньок на собі. Дбала про них, забезпечувала всім необхідним. Вони ніколи ні в чому потреби не мали. 

Про себе такого сказати не можу — заради дітей я жертвувала усім. Навіть подруг розгубила, бо ніколи не могла дозволити собі з ними банально на каві посидіти. 

Нарешті моїй старшій доньці Ірині виповнилося 20. Я сподівалася, що вона знайде собі якийсь підробіток і хоч трохи мені допоможе грошима, але не так все сталося, як гадалося. 

Працювати моя доня навіть не збиралася, натомість привела до хати хлопця і заявила, що виходить заміж. Подітися їм нікуди — тож будуть жити зі мною. Дозволила — що було робити? 

Все було б нічого, якби за 3 роки молодшенька не почала в дівки бавитися. 

Тепер на моїй шиї сиділи 2 доньки, зять та ще й маленький онук. 

Я поверталася з роботи і ледь трималася на ногах. Хотіла відпочити, посидіти в тиші, але куди ж там?! Вдома постійні скандали – 2 рідні сестри, а жерлися так, що сусідам чутно було. 

– Мамо, скажи їм нехай уже вимітаються з квартири. Вони вже дорослі! Чого я маю за їхньою дитиною прибирати?

– От народиш своїх — я на тебе подивлюся, — відповідала старша.

Грошей на всіх не вистачало — зять приносив копійки, то ще й надумав собі на машину відкладати. Але я терпіла — вони ж мої діти!

Не встигла оком змигнути, як і Юлька кавалера притягла в нашу двокімнатну квартирку. 

– Мамо, це Дмитро! Я його кохаю. Ми одружимося і житимемо тут. 

Пошепки

– Як це тут? Де? У ванній спатимете?

– Чого у ванній? В кімнаті. Тобі ж самій легше буде примоститися на кухні чи в коридорі.

– Я проти! Юлю, це зараз зовсім не на часі.

– Ех, мамо. Виходу іншого у нас нема. Я вже вагітна. 

Я поглянула на обох своїх доньок і усвідомила, що виховала егоїсток, які здатні любити тільки себе самих. 

Тоді я видихнула і наважилася сказати те, що давно в мені накипіло:

– Значить так, любі мої! Даю вам рівно 2 тижні на те, щоб ви забралися геть з моєї квартири. От помру — тоді й будете собі її ділити, як вам заманеться, а поки я на той світ не збираюся. Поживу бодай трохи для себе.

– Ти що збожеволіла? А куди нам подітися? – кричала Ірина. 

– У твого чоловіка є село. В селі будинок — от і їдьте собі туди. Ти може хоч там подорослішаєш і навчишся брати на себе бодай якусь відповідальність. 

– А ми? Виженеш на вулицю вагітну доньку? – скиглила Юля. 

– У тебе робота є? Є! Будеш тепер свою зарплату витрачати не на манікюри і нове шмаття, а на оренду квартири і оплату комуналки. 

Доньки спочатку навіть бачити мене не хотіли, але минав час, і їхня злоба потроху минала. Та й з онуками хтось же має допомагати. 

Нічого! Прийде той час, коли вони усвідомлять, що я мала рацію. В цьому я навіть не сумніваюся. 

Діти, які ховаються від труднощів і відповідальності за маминою спідницею, ніколи так і не стануть дорослими. Їхнє життя не буде повноцінним. Треба мати неабияку відвагу, аби сказати своїй рідній дитині “Ні!”, але це обов’язковий крок, який допомагає усім усвідомити, що кожен сам коваль свого щастя, тому ніхто нікому нічого не винен. 

Чи підтримуєте Ви головну героїню історію? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!