Коли чоловік покинув мене з маленькою дитиною, мені було 33 роки. Доньці тільки виповнилося 10. Допомогти мені не міг ніхто. Не було кому. Тож відтоді за хороше життя для себе та для свого чада довелося боротися. Грошей часто не вистачало, а заощаджень і зовсім не було.
У мене є медична освіта, але на зарплату медика довго не проживеш. Тому мені довелося обирати між бідністю та достатком. Вибір, начебто, був очевидним, але ціною тому було материнство. Мені довелося залишити доньку на Батьківщині і поїхати на заробітки до Німеччини. Там я з легкістю знайшла роботу доглядальницею і взялася забезпечувати власну сім’ю.
Доня залишилася з мамою. Ненька живе у селі. Вдача у неї хороша, тому я була впевнена, що це буде гідна заміна для мене на той період часу. Я навіть не переживала за дитину. І не думала, що у моєму вчинку було щось страшне. Я завжди бажала доньці тільки добра.
На заробітках я провела довгих 12 років. І тільки, коли мені виповнилося 45, нарешті купила білет додому. Тоді якраз дізналася про смерть матері і вирішила, що настав час знову повернутися до минулого.
Але моя доня мене не визнавала. Вона була неймовірно ображена на мене. Звинувачувала в тому, що я кинула її ще дитям. Мовляв, продала за гроші. Те мале дитя тоді так і не збагнуло, що усі заощадження за роки праці за кордоном, були винятково для її блага. Роки минали, доня дорослішала, але образа нікуди не поділася.
Я дуже хотіла підтримати дочку. Знала, що вона вчилася у Києві, тому купила їй власну квартиру неподалік від університету. Було ще безліч подарунків і покупок, але ні це, ні розмови не змогли загладити мою провину. Доня і досі вважає мене своїм ворогом. Не визнає як матір. Оминає. Достукатися до неї у мене ніяк не виходить.
– Ти мене покинула! Як ти смієш називатися після такого мамою?
– Ну чому ти так свято у це віриш? Я ж для тебе грошей заробити хотіла. Думаєш, нам легко без батька жилося? Одиначкам у ті часи було дуже складно. А я хотіла, щоб у тебе життя не у злиднях пройшло.. Щоб я мала, що тобі передати після смерті. До того ж, я про тебе ніколи не забувала. Постійно дзвонила. Телефон з камерою купила, як тільки вони вийшли, щоб ми бачитися могли. Хіба так виглядає байдужість?
Мене дуже сильно ображає те, що донька ніяк не хоче збагнути: усе, що я робила, робила винятково для неї. І взагалі я б ніколи в житті не покинула власну дитину. Єдине, чого я по-справжньому прагнула, покидаючи кордони Батьківщини, забезпечити доцю і зробити її життя геть інакшим, аніж було моє. Повірте, матерям-одиначкам у ті часи було дуже складно. А в мене навіть підтримки збоку ніякої не було.
Мушу визнати, що й у Німеччині завжди поводилася дуже стримано. Я ніколи не дозволяла собі зайвого. Усе для доньки та матері. Постійно надсилала їм кошти, нові гаджети, одяг. Складала на навчання доні, на дім, на весілля – життя довге і мені хотілося забезпечити його цілком. Тому я з головою поринула в роботу. І так упродовж 12 років.
Власну старість я планувала провести у старенькому маминому будиночку, де та жила із моєю донькою. Мені більшого й не треба. Щоб тільки моя доця все мала. Жаль тільки, що вона так не думає. Постійно тікає від мене та уникає розмов. Думає, що я її кинула колись, тому зараз вона має повне право бігати від мене.
– Ти ще не знаєш, як важко бути матір’ю. А коли власних дитят матимеш, тоді зрозумієш мене.
– А я взагалі дітей мати не хочу. Для себе житиму.
Цікава штука цей юнацький максималізм. Невже це у всіх дітей в такому віці так? Зараз кожен крок ранить почуття моєї доньки. Їй наче все одно на мене, але все ж таки до моєї долі їй діло є.
Донька, наприклад, проти того, щоб я влаштовувала своє особисте життя.
До мене давно залицявся колишній однокласник. Давно вже овдовів і не був проти жити зі мною. Хороший чолов’яга. Дуже добрий. І мені часом так хочеться чоловічої уваги та любові, якою мене обділив колишній, але я необдуманих рішень не роблю. Знаю, як це відіб’ється на доні.
І що ж мені тепер робити? З дочкою помиритися хочу, але на контакт вона не йде. Водночас їй геть не байдуже на мене, бо й кроку зайвого не зроблю, щоб не ранити її ще більше. Уже й зовсім заплуталася…
Як жінка могла б помиритися з власною донькою?
Як Ви вважаєте: чи зрозуміє доня, наскільки сильно помилялася?
Доводилося Вам натрапляти на непорозуміння із власними дітьми?