Те, що я зараз відчуваю – словами не передати. Якби в Бога не вірила – взяла б гріх на душу.
Кілька років тому мій чоловік Петро приїхав додому засмучений.
– Ніна, з мамою біда, інсульт. Я не знаю, що робити!
– Ми впораємось. Зараз така медицина, одужає.
– Ні, лікарі кажуть, що ходити вже не буде. Потрібен догляд. Я без тебе не впораюсь.
– Не переймайся! Догляд – то догляд. Звільнено дитячу, все облаштуємо.
Наш син, Тарас на той момент вже мав дружину і синочка. І хоча свекруха ніколи мене не любила – я б її чужій людині не довірила. Тому й погодилась. Тим паче я щойно покинула роботу. Петро ж має кілька приміщень і яток на ринку, котрі здає в оренду, ще й один магазинчик усіляких дрібничок. Словом, гроші є, хоча останні кілька років страви йдуть далеко не найкраще.
Свекруху я доглядала, наче малу дитину. Мила, підгузки міняла, годувала, масажі робила. Щоправда, спину через це зірвала собі. Синові така ситуація не подобалась.
– Мамо, ти ж не мусиш це робити! Грижу матимеш і мені доведеться тебе доглядати? Чого тато не допомагає?
– У нього зараз роботи багато. Чомусь постійно затримується, у відрядження їде!
– Дуже вигідна позиція! Ти хоч знаєш, де він.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
І тоді я замислилась. А й справді, відколи свекруха з нами, Петра весь час немає вдома. А я не помічаю, бо зайнята. І тоді я вирішила поспостерігати за ним. І помітила, що чоловік постійно зачиняється і комусь дзвонить. А коли він поїхав в чергове відрядження я зателефонувала до його помічника Олексія. А той без задньої думки сказав:
– Ну що, вам готель подобається?
– Який готель?
– Ви вже приїхали в Яблуницю?
– Так, – підіграла тоді я.
Я мало не вибухнула тоді. То я тут у свої 50 бабу стару доглядаю, доки чоловік там розважається? Не витримала й написала Петрові.
“Я йду через дві години. Повертайся з Яблуниці, нехай коханка твою маму доглядає! А не приїдеш – вона сама сидітиме”
Він відразу почав мені дзвонити, та я не відповідала. Зібрала речі, погодувала стару і вклала спати. Сама ж до сусідки попросилась, аби прослідкувати, чи приїде чоловік. Все ж совість в мене є. І ось бачу, приїхав, біжить захеканий, а за ним дівчисько, років 30. Я не втрималась і вийшла.
– Що готова підгузки міняти? Там рукавички візьми!
Коханка розчервонілась і втекла. А чоловік почав виправдовуватись. А потім благав пробачити. Та я його не слухала, лиш пообіцяла, що половину майна відсуджу, хай би чого мені це вартувало.
Згодом син розповів, що Петрові дуже важко з мамою. Ледве справляється, а доглядальницю знайти не може. Мені шкода старої, але чи маю я через це пробачати чоловікові? Як гадаєте? Таке взагалі можна забути?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!