Я не спам’яталася, коли в суботу із самого ранку на своєму порозі побачила свекруху. Стояла з великими торбами. Вона до нас навідується не так часто, адже ми живемо в місті, нещодавно купили власну квартиру в новобудові й зробили ремонт. Допомогла нам моя мама, вона вже давно в Італії.
Так от ми гарний сучасний ремонт зробили, придбали все новеньке – меблі, текстиль, посуд. Нарешті здійснилася моя мрія. Місяць тому зробили невеличкі входини. Запросили лише найближчих. Ну звичайно, без свекрухи й зовиці не обійшлося. Як вони ходили й все роздивлялись. Кожну деталь обговорювали.
– Добре, що в тебе є мама в Італії. Сама б на таке ніколи не заробила.
– Ну, мама гроші лише на квартиру дала, на все решта ми з Віталіком самі заробили.
Я просто шкірою відчувала їхню заздрість. Мабуть, від тієї енергетики й захворіла вже наступного дня. До слова, свекруха мені навіть нічого не подарувала на входини. Та я тішилась, що наші зустрічі з родичами чоловіка не будуть надто частими.
І ось свекруха завітала до мене зі своїми торбами.
– Я для тебе такий подарунок маю! І не дякуй! Ти про таке й не мріяла! – з гордістю заявила Віра Миколаївна.
Мені аж цікаво стало, що ж там вона має. Ми увійшли на кухню. І раптом почався такий концерт. Свекруха стала витягати з сумок якісь старі каструлі та посуд. Це все було в жахливому стані.
– Ось, дивись таких якісних ти в магазині не знайдеш! Зараз лише китайський мотлох продають!
– Де ви це все взяли?
– Зберігала роки на горищі, планувала дітям передати. От і час настав.
– Але в мене ж все є.
– От я й подумала допомогти тобі. Я заберу твої китайські каструлі, а тобі ці подарую.
– Але в мене не китайські, а німецькі.
– То зараз все Китай. Бери!
Я роздивилась ті каструлі. Якби ж вони хоча б чавунні були. Все старий дюралюміній. Кажуть, в таких і варити шкідливо. Та хитра свекруха вирішила мене обдурити, адже дуже вподобала мій посуд. Спочатку я думала обмінятися. Ну, нехай, собі ще придбаю нові каструлі. Та потім подумала, чого я маю це робити.
– Ох, як шкода, доведеться вам все це нести назад.
– Як це?
– Я не можу у вас прийняти такий дорогий подарунок. Це занадто. Краще буду в своїх неякісних варити.
– Але я ж… У мене й інші є.
– То дочці подаруєте! Нехай збереже такі скарби. І не переймайтеся, я попрошу чоловіка, аби вас відвіз з усім цим додому.
Вона стояла зніяковіла, слова не могла вимовити. Потім зібрала увесь посуд. Тим часом приїхав мій чоловік і забрав її. Віра Миколаївна страшенно образилась, висловила все синові. Він повернувся і мене насварив:
– Тобі що важко було прийняти подарунок? Нащо маму образила?
– Еге ж подарунок. Нехай собі тримає.
Ми посварилися. Хоча я не розумію, що я зробила не так? Хіба ж мала брати той мотлох просто щоб потішити свекруха?