Все життя я допомагала іншим. З 15 років працювала, бо мамі було важко самій утримувати братів. Згодом пішла на завод і всього у 18 років носила відра з цементом. Так здоров’я там зірвала. Згодом вступила в будівельний технікум. А після закінчення пішла працювати за професією. Там і познайомилась з Анатолієм. Ми досить швидко побралися.
Прожили рік і народився син Віталік. Та тоді я вже шкодувала про свій вибір. Чоловік щодня випивав і ми постійно сварились, згодом і руку почав підіймати. Втекла від нього додому до мами. Залишила з нею сина і поїхала на заробітки.
Багато років я висилала гроші мамі. Допомагала, їй, братам та відкладала гроші собі на квартиру. Згодом все ж її придбала, та син був достатньо дорослий і переїхав жити в нашу нову квартиру. Він вступив у престижний виш. Я завжди про це мріяла, адже сама нормальної освіти не мала. Тож була готова дати будь-які гроші на навчання.
Та вже на третьому курсі Віталік покинув університет. Виправдовувався дуже просто:
– Мамо, зараз ці дипломи нікого не цікавлять. Я буду бізнесменом, тільки там можна заробити в нашій країні.
Я не сперечалась. Молодь краще розуміється на тому всьому. Дала синові гроші, аби відкрив власну справу. Спочатку наче в нього все вдавалося, але згодом треба було дедалі більше й більше грошей. Та я ніколи не відмовляла, хотіла підтримати Віталіка.
Одночасно доводилось й надалі допомагати мамі й братам. Їм важко жилось. Та мене дуже хвилювало те, що я зовсім мало грошей відкладаю для себе. А тоді син вирішив одружитися. Звісно, весілля я теж фінансувала, та після нього вирішила поговорити із Віталіком.
– Синку, я вже достатньо усім допомогла. Тепер хочу трохи собі на старість назбирати!
– Звичайно, правильно!
– Але я висилатиму гроші тобі на збереження. Боюсь у себе тримати. А що як вкрадуть. Таке в Італії трапляється.
Син погодився і відтоді час від часу я висилала додому доволі солідні суми. Звичайно окремо продовжувала хоч трохи допомагати їм, адже в нього вже дітки народились. Так минуло шість років і я вирішила повертатись. Стомилась страшенно та й хотілося насолодитися онуками, доки вони малі.
Я планувала купити невеличкий будиночок на околиці, аби дітки відпочивали на вихідних. За моїми підрахунками за ці роки мало назбиратись 40 тисяч євро. Цього мало вистачити на хатинку і на нормальну старість. Та коли я наказала синові дістати заощадження – він дав мені тоненький конверт, в якому було 8 тисяч 300 євро.
– А де решта?
Син стояв і не знав, що казати.
– Нє, ну кілька разів Оля просила трохи. Я їй казав, брати, але ми говорили про 100-200 євро.
– Зникли тисячі.
Ми дочекалися повернення невістки. Та щойно я спитала про гроші вона напала на мене.
– А що ви думали? Виховали недолугого синочка, котрий ні копійки не може заробити і я маю якось справлятись? За що дітей годувати? Як вдягати? Це ваша провина, що Віталік такий, от і платіть.
Мені тоді так кортіло плакати. Забрала гроші, які були і до мами поїхала. Наостанок сказала.
– Я більше нікуди не поїду! Не хочу! І грошей вже не дам.
Та і в мами я нікому не потрібна. Вона живе з братом і його дружиною. Вони також користувались моєю добротою. Тішились, що я приїхала, на мої гроші розраховували. Та я ні копійки не дала. А коли розповіла про ситуацію, мені натякнули, що місця для мене у них нема. У розпачі я почала шукати житло в селі.
Врешті знайшла маленьку хатинку за 4 тисячі. Подумала, що краще бодай щось придбати, аби свій куточок мати. Засадила городик маленький. А тоді познайомилась із сусідом. Микола вдівець, мало не відразу запропонував нам жити разом. Я погодилась. Син час від часу дзвонить і питає, чи не планую я знову до Італії їхати, бо дружина розлученням погрожує йому. Та я вже не хочу, досить, що стільки років не жила нормально, а гарувала. Хочу спокою на старості. Хіба ж я не заслужила? Й не можу пробачити невістці, що без дозволу брала гроші. Як би ви після такого спілкувалися?
Вибачте. Даних поки немає.