Життя в мене зовсім не просте. До 26 років мені не вдавалося зустріти своє кохання. Доки усі подруги бігали на побачення — я сиділа дома. Вже й не очікувала, що щось зміниться. Звикла до жартів, що я вічна дружка на весіллях.
Коли почалась війна я працювала в перукарні. Відразу вирішила — не час дбати про красу. І почала волонтерити. Плела сітки, збирала продукти, спілкувалась з друзями за кодоном, шукала поміч.
Саме у волонтерській організації я познайомилася зі Стасом. Він мав власний бізнес, але після вторгнення — покинув все і допомагав іншим. На хвилі емоцій ми закохалися миттєво. Почуття було надто сильне, що стримуватись. Почали разом розвозити гуманітарну допомогу людям. А одного дня Стас відверто запитав:
– Вийдеш за мене?! Я знаю, що ти моя єдина.
Ми все збиралися розписатися. Та не встигли. Стас пішов на війну. Планували, що він відпроситься на кілька днів, приїде та узаконимо відносини.
Та раптом він зник. Перестав телефонувати й відписувати. Я надіялася, що от-от з’явиться, адже так буває на війні, що їм забороняють користуватись телефонами.
Я почала шукати. Використовувала усі зв’язки, які мала. Знайшла побратимів Стаса. І один із них, Михайло, зателефонував мені.
– То був страшний день. Ми потрапили під обстріл. Врятувалися троє. Стаса серед живих немає.
Це був жахливий удар для мене. І ще важче було через те, що ніхто офіційно мені нічого не повідомляв — я ж не дружина і взагалі ми разом були лише кілька місяців. Я навіть батьків коханого не знала. Врешті вдалося їх знайти.
– Донечко, як шкода, що так познайомились. А Стас кохав тебе, розповідав нам, — зізналась мені мати мого нареченого.
А далі вона розповіла, що їм вже давно повідомили, що Стас у списках безвісти зниклих і навряд чи живий. Та надія не згасає. Хіба ж батьки можуть із таким змиритися.
Я не переставала молитися і вірити, що Стас повернеться. А тоді мені зателефонували з волонтерської організації й повідомили, що мене шукає військовий. Відразу ж поїхала туди. Все сподівалась, що мені намагаються зробити сюрприз і це Стас. Та біля входу стояв незнайомий чоловік у формі.
– Доброго дня! Я Михайло. Ми з вами спілкувалися телефоном.
Ми розговорилися. Михайло розповідав, яким чудовим і надійним був Стас, як він захищав побратимів і кожного вмів вислухати, зрозуміти. А я знала, що він дійсно таким був.
Михайло втратив на війні ногу. Він був розгублений і не знав, як далі жити. Ми почали спілкуватися. Я відчувала, що мушу йому допомогти, маю розрадити. Згодом він став моїм другом. Не помітила я і як закохалася. Та це була інакша любов, зовсім не така, як до Стаса. Мені хотілося бути поруч, піклуватися, дарувати своє тепло.
Саме з Михайлом я зрозуміла, що хочу мати дітей. Чимало друзів, дізнавшись про мої стосунки з ним, почали мене засуджувати. Та мені було байдуже. Ми вирішили, що після війни — одружимось. І раптом сталося те, чого я аж ніяк не очікувала. В травні пролунав дзвінок:
– Кохана, це я, живий. Я повернувся! – казав голос Стаса. Було чути, що він плаче.
– Любий, яке щастя! Приїжджай.
Він повернувся і це був найщасливіший день мого життя. Можливо вам важко це зрозуміти, але я досі кохаю Стаса. Усі ці місяці він був у полоні. Та повернувся живий, хоча й дуже худий.
Коли він приїхав я відразу все розповіла про Михайла. На диво, Стас зовсім не образився. Зараз ми живемо утрьох, але просто як співмешканці. Я ще досі не визначилась, з ким хочу бути. Мабуть, все ж повернусь до Стаса. Хоча дуже переймаюся, що Михайло з цим не зможе змиритися. Як мені бути? Як вважаєте?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!