Я вже 17 років проживаю в Італії й працюю там. Вперше туди поїхала в 50 років. Моя сестра на той час там вже працювала, і я поїхала за нею. З чоловіком я щастя так і не зазнала, як колись було – чим швидше заміж, тим краще, тому я й одружилася у 18. Спершу кохала його й жили ніби не погано й хаті моїх батьків. Я думала, що Іван заробить якісь кошти й згодом ми переїдемо у власне житло, однак він мені нічого кращого так і не запропонував.
Згодом я народила ще двох дітей, працювала, та й і чоловік щось заробляв, однак не багато, відкласти нічого не могли. Так і жили, не голодували, але нічого і не надбали. Згодом мої доньки вийшли заміж й пішли в невістки. Ох і свекрухи їм попалися – терплять щодня. Тоді я відчула сором, що у свої 50 років так і не заробила нічого, щоб дати своїм дітям.
Моя сестра поїхала на заробітки в Італію, за рік зробила вдома ремонт, наступного року вже поміняла огорожу, привела житло в порядок. От я вирішила не чекати з неба погоди й подала документи на оформлення.
От пройшло шість років і я зробила те, про що мріяла – купила кожній доньці по однокімнатній квартирі, також постійно висилала їм сумки з різноманітним одягом, харчами. Їм все було мало, то ж я продовжувала працювати в Італії та висилати щомісяця певну суму. Чоловік старшої доньки теж був на заробітках, то ж вони відклали мої кошти, свої й розміняли однокімнатну квартиру на більшу. Нічого не скажу, дбали, старалися, старша донька народила мені ще двох онучок.
У молодшої доньки була одна дитина, теж донька. Її чоловік був не таким проворним, як мій старший зять, то ж вони змогли придбати лише двокімнатну квартиру.
Тоді я видихнула і подумала, що пора жити на себе. Почала відкладати гроші собі або на квартиру, або на ремонт будинку. Згодом не стало моїх батьків, а потім і чоловіка. Залишилася я одна й вирішила ще собі щось пристарати.
Я вже не молода, та й і заробітків таких вже немає. То ж з певною сумою я вирішила повертатися й доживати на батьківщині. Тут раптово телефонують мені діти й говорять, що вже й онуки заміж виходять. От діти й надіялися, що ті гроші, що я заробила за останні роки, докладу онукам до житла.
Однак, я відмовила донькам, думаю, вона самі повинні відповідати за своїх дітей. Мені потрібно за щось жити. Звичайно, я подарую онукам на весілля кошти, однак всю суму віддавати не збираюся. Зараз доньки мені навіть не телефонують. Отак вони мені віддячили за все добре, що я для них робила багато років.
Що Ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!