Я довго не міг одружитися. Намалював у своїй уяві не просто гарну дівчину, з волоссям кольору пшениці, а розумну людину і доброго друга. Спробуй таку знайти.
А потім з’явилася вона. Неймовірна красуня Олеся прийшла працювати в наш офіс. Усіх здивувала її натуральна природна зовнішність. Мінімум макіяжу і довга русява коса. Чоловіки почали запрошувати її на побачення. Та вона відмовлялась. Пояснювала, що хоче розібратися з роботою. Я навіть підходити до неї не наважувався.
Згодом Олеся вразила керівництво своїм розумом. І я вирішив вдати, що потребую поради по роботі.
– Привіт! Слухай, можеш мені дещо пояснити, бо я вже геть заплутався.
– Звичайно, давай!
Вона погодилась. А наступного дня я наче на знак вдячності залишив на її столі букет польових квітів. А потім все ж наважився і покликав на обід.
Так все й почалося. Рік ми зустрічались. Я так її любив, словами не передати. Згодом зробив пропозицію, Олеся погодилась. Ми одружилися і почали жити разом. Все було ідеально, поїхали у весільну подорож на море. Разом мріяли про майбутнє. А яке було щастя, коли дізналися, що дружина вагітна.
Вагітність Олесі була дуже важкою. Спочатку сильний токсикоз, потім її положили на стаціонар на збереження. Стресів було дуже багато. Та ми вірили – все буде добре, впораємось. До пологів готувались ретельно. Обрали найкращого лікаря, про все домовились.
Та коли настав час народжувати все відразу пішло не так. Перейми тривали понад двадцять годин, а лікарі нічого не робили. Врешті почались пологи. Я відразу зрозумів, що щось не так, адже мене вигнали. А ми домовлялись про партнерські пологи. Я сидів під залою і слухав крики дружини, серце мені краялось, а допомогти не міг. Тоді вона затихла. Все тривало дуже довго і я нічого не знав.
Коли я побачив лікаря, з його обличчя було видно – все погано. Він повідомив:
– Пологи були вкрай важкі. Ми втратили Олесю. Таке буває вкрай рідко, але її організм не витримав.
– А з дитиною що?
– Вашу донечку реанімували, вона вижила.
Від горя я нічого не розумів. Був, наче в тумані, гірко плакав. Згодом приїхали мої батьки. Якби не мама, я б так і не взяв себе в руки. Ненька обійняла мене і сказала:
– Дорогий, мені так шкода. Але ти мусиш бути сильним, заради донечки.
Я забрав свою красуню. Назвав її Соломією, саме це ім’я обрала Олеся. Я досі вважаю, що лікарі мали раніше зробити дружині кесарів розтин. Вона скаржилась, що щось не так. А її не слухали. Зараз хочу все ж зібрати документи й подати до суду. Хоча дружини це не поверне. Але взагалі в голові не вкладається як в сучасному світі жінки можуть гинути під час пологів. Це ж не середньовіччя якесь. Як гадаєте, слід це починати?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!