Довго я не наважувалась про це розказати… Але пора вже поділитись з кимось своєю сповіддю.
Зараз мені 45 років, 27 із них я перебуваю в шлюбі. Я не хотіла так рано заміж входити, але ж хіба доля питає, хто чого хоче? Зустрічалась я з хлопцем з університету, любові великої в нас не було. Але вже через кілька місяців я виявила, що завагітніла… Тоді я тільки про аборт і думала.
Та й як інакше? Грошей немає, роботи немає, освіти теж. Та ще й Руслан був таким, що на нього не покладешся. Тільки й вмів за компʼютером сидіти та в якісь там іграшки клацати. Поки всі хлопці нашого віку шукали роботу, мій суджений був у пошуках себе…Але то все таке, лірика. Взнав Руслан, що я дитину від нього чекаю, та й почав переді мною на колінах повзати, аби її лишила.
– Я для вас все зроблю. Чуєш? І на роботу піду, і грошей зароблю! Клянуся! — переконував він мене щодня. І я таки здалася. Народила чудову дівчинку. З того дня у нас все й дійсно наче пішло в гору: Руслан роботу знайшов, гроші чималі заробляв. Через кілька років ми навіть свою квартиру змогли купити. Невеличку, правда, але ж свою! Я тоді раділа, думала, що от нарешті це омріяне щастя і в нашій оселі поселилося! Та тільки дуже я поспішила.
Десь років у 36 чоловік заявив, що в нього криза середнього віку, депресія, апатія. Мовляв, життя зупинилось, він не знає, що робити далі. І відкотились ми на багато років назад: Руслан сидів і грався в ігри на компʼютері, а я думала, де б його взяти грошей.
Вибір був невеликий, тому пішла я на другу роботу. Це все було так важко, що іноді аж вити хотілося: дитина, робота та ще й чоловік, який на шию всівся та й ноги звісив! Уже через рік такого життя я почала думати про розлучення. Не до душі мені було таке життя, то чого я мусила його терпіти?
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
І тільки я хотіла вже Руслану сказати, що пора нам розходитися, як кораблям у морі, так знову сталася біда. Я завагітніла вдруге…
Бачив Бог: цієї дитини я не хотіла жодного дня. Мені вже тоді перевалило за 40, думати знову про пелюшки та пляшечки мені аж ніяк не хотілося. Записалася в лікарню, аби аборт зробити. Руслан якось про те дізнався, пробіг прямо до лікаря в кабінет і почав розказувати, що треба народжувати.
– Я тобі чесно кажу: тепер усе точно буде добре! Я нову роботу знайду, ще більше зароблятиму! – клявся мені чоловік.
І так довго ми торгувалися, що пізно вже стало щось вирішувати. Прийшлося народжувати. Руслан знову не збрехав: і робота в нього з’явилася краща, і зарплата вища. Жити стало веселіше… Але не мені.
Я дивилася на свого сина і розуміла, що ненавиджу його всім серцем. Мені 42. Я хочу відпочивати і насолоджуватися життям. А замість цього прокидаюсь вночі, бо дитя розривається. Мені вже поперек горла стоять оці всі годування, прибирання, глядіння… Не хочу я цієї дитини. І, здається, ніколи полюбити його не зможу. Він зіпсував мені старість. І забути про це не вдається…
Що робити в такому випадку?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!