Після весілля ми з чоловіком переїхали жити в будинок за містом. Він дістався мені у спадок від покійного батька. Однак там неможливо було жити, потрібен був ремонт. Тому ми й вирішили використати усі свої заощадження для відновлення хати.
Якось вранці чоловік пішов на роботу, а я вирішила посадити трохи квітів коло хати. У мене особлива любов до них, адже завжди мріяла мати невеликий квітничок, щоб дивитися на нього з вікна і милуватися красою. Поки я роздумувала над тим, де краще ті квіти розсадити, раптом до воріт підійшла жінка. Спочатку я подумала, що це сусідка прийшла потеревенити, але це була не вона.
– Добрий день. Чим я можу вам допомогти? — запитала я.
– Вітаю вас! Я Галина Миколаївна, мама колишньої дружини Петра, а ви, мабуть, Наталія?
– О пані Галино, приємно познайомитись! Мій чоловік гарно відгукувався про вас.
– Я хотіла б поговорити з ним.
– На жаль, він на роботі й повернеться увечері. А що трапилось? Якщо ви не поспішаєте, тоді зачекайте на нього тут.
Про свою колишню тещу Петро мені неодноразово розповідав. Казав, що вона хороша жінка, чого не скажеш про його колишню дружину. Він вважав їх шлюб величезною помилкою. Розлучились вони через те, що почали часто сваритись. Скандалами завершувався майже кожен день.
Хто ж таке витримає?! Тому вони роз’їхались, а згодом подали на розлучення. Їхньому синові не було й року, коли вирішили порвати, а після того Олена заборонила Петрові бачитись з сином. Хоча він хотів проводити час з дитиною й бачити усі його перші досягнення, але нічого не міг зробити. Через три роки після розлучення він познайомився зі мною.
Однак те, що розповіла Галина Миколаївна, вразило ще більше. Олена завела собі другого чоловіка, якогось п’яницю та й сама почала випивати. Мама усіляко намагалась відкрити доньці очі, щоб та оговталась й вчасно зупинилась, але все марно. Невдовзі внук пані Галини навіть хотів з дому утекти через ті гулянки мами з її новим прихильником. Тому жінка вирішила, що треба щось вирішувати, адже тут вже йдеться про безпеку онука.
Поки ми балакали в подвір’ї, Петро повернувся з роботи.
– Галина Миколаївна? Що трапилось? — налякано вигукнув чоловік.
– Я б хотіла, щоб ти забрав Юрчика до себе, бо зі своєю матір’ю він пропаде! А я, на жаль, не зможу доглядати дитину, бо хворію.
Тоді ми ще довго говорили та думали, як правильно зробити, й раптом жінка запитала:
– Наталю, у вас же немає дітей?
– Ні, поки нема. Це дуже вразлива тема для мене.
– Ще обов’язково будуть! Але прошу, якщо щось, не залишайте Юрчика!
– Можете не хвилюватись, ми зробимо усе, що в наших силах, щоб дитині було добре!
Коли вона пішла, між мною та Петром виникла серйозна розмова. Ми вирішили, що варто зібрати усі документи та докази про пияцтво Олени і якнайшвидше забрати хлопчика. Я була не проти виховувати його, адже хто зна чи будуть у нас свої діти, а так заберемо дитину і самотніми на старості не будемо. Не думали, що нам це скоро вдасться, але вже через деякий час Юра переїхав до нас. Йому сподобалось у нашому домі, тут багато простору, свіже повітря, та й Галина Миколаївна часто приїздила.
Згодом ми стали найщасливішими батьками у світі, адже я завагітніла двійнею. Тепер ми виховуємо трьох дітей, а наш будинок переповнений гучним сміхом. Бабуся Юрчика стала бабусею й для наших двійняток. Вони усі дуже люблять її. Щодо того як склалась доля в Олени, я не знаю. Знаю лиш те, що вона жодного разу не цікавилась сином.
Як ви вважаєте, чи правильно ми вчинили, що забрали Юрчика від мами?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!