Я гортала сайт оголошень, шукала шафу. Але коли почула знайомий голос продавця, то кинула слухавку

Гортала сайт оголошень. Шукала якусь невелику шафу, бо речі геть чисто нема куди ставити. Але не хотіла робити ремонт у бабиній хаті.

Ось вже 3 роки живу в селі. Знаєте, ще з дитинства тягнулася до міста, до інших людей. А мама завжди казала одне й те саме “Доню, вони не з того тіста зроблені”.

Мене це дуже дивувало – ну хіба люди робляться з борошна та молока? Дивно.

Шкода, що зрозуміла це надто пізно…

Після школи переїхала до Києва. Там жила у гуртожитку, ходила в університет. Закохалася у Павла – місцевий викрадач сердець. Такий легінь, до всіх посміхається, староста у нашій групі. От всі дівчата за ним бігали, чесно!

Але обрав він чомусь мене.

Повірте, тоді я від щастя немов не небі літала. Квіти, побачення, подарунки, романтичні вечері. Я гадала, що Павло – то мій принц на коні. Вже уявляла, як ми будемо мати багато діток, купимо власний будинок, машину, світом подорожуватимемо.

Та мої мрії розбилися через одну новину…

Про це я дізналася випадково. Підслухала у жіночій вбиральні.

– А та дурепа у нього дійсно закохалася. І ні про що не здогадується!

– Ага, 100 доларів на дорозі не валяються. Цікаво, а вона Павлові підігрує, щоб виграш поділити 50 на 50, чи така наївна?

– Сіра миша з села гадає, що Павло дійсно у неї закохався. Ну і сміх!

Виявилося, що Павло посперечався на мене за якісь нещасні 100 доларів. На цьому проблеми не закінчувалися – я була вагітна. Термін маленький, я гадала, що Паша буде радіти такій звістці та зробить мені пропозицію.

– Яка дитина? Я молодий та ще гуляти хочу. Знаєш, я дам тобі гроші, піти до лікаря та зроби…

– Подавися своїми доларами! Я все знаю!

На щастя, це був останній курс навчання, тому я знала, що слава такої “дівчини” зі мною буде не довго.

Склала останній екзамен, забрала диплом та поїхала додому.

Правда, в автобусі так мене натрясло, ми їхали, немов кільки в банці. Під вечір мені так стало погано, що я втратила свідомість та отямилася тільки у лікарні.

– Вибачте, але дитину ми не змогли врятувати.

Я так кричала, що аж очі кров’ю налилися.

Відтоді минуло 3 роки. Не буду заглиблюватися у деталі, але скажу коротко – переїхала назад до села, працювала секретарем у сільраді і допомагала мамі. Все.

Я намагалася знайти щось цікаве у житті. Але, здається, Бог приготував мені сюрприз…

Знайшла оголошення про шафку, зателефонувала:

– Вітаю, хочу у вас придбати шафу. Ви зможете її завтра привезти, у вас пише що доставка у межах області?

– Марто, це ти?

Слухавку підняв знайомий Павла – Мишко. Я кинула телефон, не хотіла згадувати всіх людей, з якими пов’язане моє “славне” життя в університеті.

Та телефон не вмовкав. 10 пропущених.

– Чого тобі?!

– Куди вести шафу?

– Скину смс адресу.

Наступного ранку приїхав Мишко. Такий нарядний, у костюмі, сам вивантажив та поставив шафу.

– На, гроші.

– Не треба, подарунок..

– Який до біса подарунок. Вирішив над мною насміхатися?! Йди розкажи всім, кому подачки такі робиш!

– Припини. Я з ним вже не спілкуюся.

Виявилося, що Мишко єдиний, хто мене захищав. Він, до речі, дуже побив Павла після того випадку.

– Чого зробив?

– Бо любив. Ти мені завжди подобалася. Та і зараз почуття не вщухли…

Відтоді минув ще рік.

Мишко переїхав до мене у село, ми живемо зараз разом. Він нам дуже допомагає. То дах перекриє, то дров нарубає. Почав тут свій невеликий бізнес – меблі на замовлення робить.

Правда, про діток ми поки не думаємо. Мені досі важко переступити через себе, бо згадую той випадок з Павлом. Але я бачу, як Мишко хоче малюка.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]

Що мені робити? Як впоратися з такою проблемою?

Що ви можете порадити дівчині у такій ситуації?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!