Так склалося моє життя, що я вже 20 років живу та працюю в місті Айверу, це в Португалії. Сама з невеличкого села на Рівненщині. Чесно, не бачила для себе ніякого майбутнього. А моя сусідка якраз їхала на заробітки і покликала за компанію.
Думала, що затримаюся там на рік чи більше, назбираю грошей на будинок. Однак, тут я вже з 2003 року. Маю тут багато подруг-заробітчанок. Є знайомі з Чернівців, Львова, Франківська. Робота у мене дуже хороша, працюю адміністратором у готелі.
В Україні залишилася моя мама та молодший брат Юрко. У гості я приїздила, коли випадала нагода. Але це було раз на рік, і те, на тиждень, не більше. Привозила рідним гостинці, подарунки. Часто перекидала мамі на карточку 300-500 євро, аби вона собі мала на спокійну пенсію. Брат допоміг привести хату до ладу, зробив ремонт, поставив літню кухню та теплиці на город.
І ще років 5 тому я думала все-таки повертатися додому. Купила собі ділянку в селі під будову, одразу біля лісочка. Щомісяця давала майстрам гроші, аби вони працювали. За всім тим процесом слідкував Юрко, аби ніхто не халявив.
Однак, декілька місяців тому тут зустріла Остапа. Нас познайомила подруга-заробітчанка. Коханий працює на туристичних суднах. Ми почали зустрічатися, потім переїхали разом на орендовану квартиру. Мені дуже добре з Остапом, він хороший та працелюбний чоловік.
Але минулого тижня я терміново повернулася додому. Не стало мами і треба приїхати на похорон, зробити поминки. Я дала тисячу євро на церкву та купила пам’ятник на могилу. Разом з жінкою Юрка зробили в хаті поминки, запросили сусідів. Чесно, я себе так погано ніколи не почувала. Постійно ходила і плакала.
Наступного дня вирішила перевірити, як там мій будинок. Все збудували, залишилося тільки привезти меблі всередину і можна жити. Однак, я передумала. В селі мене вже нічого не тримало. Тим паче, Остап хотів залишитися жити в Португалії назавжди. Тому от вирішила продати ту хату геть. А потім ми з чоловіком докладемо пару тисяч євро та купимо будиночок десь у Айверу чи в Іляву. 
І про ці плани я розповіла братові:
– Так що он завтра хай приїде рієлтор, оцінить будинок, зробить фотографії.
– Навіщо ти будеш його продавати?
– Ну а хто там житиме?
– Мій старший син одружується скоро. Хай молодята туди переїдуть.
Я одразу зрозуміла, що Юра вже мав плани на мій будинок.
– Добре, я його тобі продам.
– Продаси? Сестро, ми ж рідні люди, то твій племінник. Про які гроші чи говориш?
– А ти хоч, аби я просто так віддала дім? Ти знаєш, скільки я туди коштів вклала?
– І що? Ти і так закордоном працюєш, а ми тут копійки отримуємо.
Словом, наша розмова закінчилася на поганій ноті. Я сказала, що братові не віддам, а продам дім. Інших варіантів чути не хочу. Взагалі могла в нього відсудити половину материної хати, в якій Юрко зараз живе. Але від щирого серця віддаю спадок.
А він вже на все село мене ославив. Тепер сусіди зі мною навіть не вітаються, коли бачать на дворі. Кажуть, що я геть зажерлася в тій Португалії. Тільки там я важко працюю, а не ловлю гроші з неба!
А що б Ви зробили на місці нашої читачки? Що б Ви обрали?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!