Декілька місяців тому не стало мого тата. Він важко хворів, мав проблеми з серцем. Ми возили тата в Київ на операцію. Але, на жаль, це нам не допомогло.
Ну і от 3 місяці тому ми поховали татка. У селі тоді залишилася моя мама, їй було вже під 70. Я у батьків дуже пізня дитина, тому така велика різниця у віці.
Мама жила в селі та не могла давати раду з господаркою. Вона тоді мала декілька грядок городу, курочок та одну кізоньку. Ми з чоловіком приїздили у село щосуботи, допомагали їй. Адже мамі не вистачає тої сильної, чоловічої руки, аби зробити важку роботу.
Однак, дорога займала у нас багато часу. Ну і я бачу маму тільки в суботу та неділю. А решту днів вона проводила на самоті. Раптом з нею щось трапиться? Інфаркт, інсульт? Я не могла вночі спати, постійно їй телефонувала декілька разів на день.
Тому ми вирішили з Миколою забрати маму до себе на квартиру. Спокійно поговорили з мамою, пояснили, що їй так буде набагато краще. Ми під боком, допоможемо. Хату швидко продали сусідці, вона давно зазіхала на наші “території”. Гроші з хати ми вклали у новобудову, купили доньці двокімнатну квартиру. Поки воно ще будується, але це хороший район, гарне місце.
Ну буде такий подарунок бабуся для онучки. Тим паче, моя донька Христина зараз навчається на 1 курсі та після закінчення університету переїде у нову квартиру.
Але, на жаль, ми з Колею дуже швидко пожаліли про те, що забрали маму додому. Я розумію, що для деяких читачів це буде шоком і ви подумаєте, що я така погана донька.
З мамою дуже і дуже складно. У неї інколи бувають моменти, коли вона все забуває. Як її звати, де живе. Добре, що вона не відходила далеко від нашого району і сусіди приводили її додому. Адже мама навіть не брала на прогулянку телефон.
Раз відкрила кран у ванній кімнаті та пішла дивитися телевізор. Я приходжу додому – а біля дверей вже стоїть сусідка, яку ми затопили. Довелося зробити їй ремонт, купити нові шпалери та побілити стелю. Ми витратили чималу суму, хоча відкладали самі на ремонт у спальню.
Ну я часто робила мамі зауваження, дорікала, аби вона була трохи уважніша до побуту. А знаєте, що мама почала робити? Скаржитися на нас сусідам. Казала, що ми на неї руку підіймаємо, забираємо пенсію, тримаємо вдома, як ту собаку дворову. Звісно, хтось у це повірив і раз на нас навіть поліцію викликали. Мало хто з нами взагалі вітається у будинку. А мама вже і забула, що про нас говорила.
Ми повезли маму до лікаря на огляд. І результати дуже і дуже невтішні – провали в пам’яті, Альцгеймер. Мама може говорити зі мною про якісь справи, а через декілька хвилин запитає “а хто ти така?”. Мені було дуже боляче розуміти, що найрідніша людина так страждає.
У лікарні нам порадили один пансіонат, де якраз доглядають за літніми людьми. Є спеціальний медперсонал, терапії, лікування. Тим паче, вона там може знайти нових друзів. Тішило, що в пансіонаті є цілодобовий нагляд та ти щодня можеш приїздити на провідини.
Тому ми з чоловіком почали оформляти документи. Пояснили мамі, що так буде набагато краще. Адже я працюю, Коля часто ходить на нічні зміни, донька навчається. Ми не можемо цілий день бути з мамою, бо треба ще гроші заробляти.
Однак, хтось з родичів дізнався про цей план. І на нас посипалися прокльони, які ми підлі та погані, зрадники і взагалі горіти нам у пеклі:
– Як так можна, це твоя мама! Проганяєш її з рідної домівки!
– Ви хоча б день поживіть з хворою людиною і тоді я на вас подивлюся!
Навіть свекруха, яка не має ніякого відношення до цієї ситуації, почала зі мною сваритися. Мовляв, я її також можу потім здати в притулок та забрати квартиру.
Поясніть мені, будь ласка, що поганого ми зробили? Хочу, аби мама на старості років не мала ніяких проблем зі здоров’ям, аби за нею доглядали досвідчені медики.
Хто не правий у цій ситуації? Чому?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!