Ця історія трапилася ще в далекому 2005 році. Я тоді працювала секретарем директора в банку, отримувала дуже гідну зарплату, мала гарну квартиру та машину.
Повірте, цього всього я досягла сама. Тата не маю, мама та бабуся страшенно пиячили. Тому я вже з 12 років працювала у сусідів в селі, аби заробити хоча б якусь копійку. У мене не було нормальних іграшок, я не відпочивала у таборах і не їздила на море. Бо мама пропивала всю свою зарплату, а бабуся пенсію.
І коли мені було 28, то я познайомилася з Павлом. Він працював заступником директора в іншій області, але через якісь проблеми його перевели до нас, у Львів.
Павло поводився зі мною, наче справжній кавалер. То пригостить кавою, допоможе підготувати всі документи і сам занесе їх директору, запросить кудись в кафе на обідню перерву, підвезе додому. І таке дбайливе ставлення дуже підкупило. Адже я в дитинстві не отримала ту дозу любові та ласки від батьків. Тому дуже раділа, що зустріла ось такого чоловіка, як Павло.
У нас закрутився любовний роман. Ми потайки зустрічалися від колег, аби потім на роботі не слухали плітки.
А через 3 місяці таких “побачень” я дізналася, що вагітна. Ну, всі ознаки вказували на те, що я ношу дитинку під серцем. Тому вирішила повідомити одразу цю радісну новину Павлові. Вже уявляла, як ми готуємося до весілля, вибираємо малюкові ліжечко та колясочку.
– Ти здуріла? Яке народжувати? Я тобі дам гроші і завтра ж піти на аборт!
Павло був категорично проти дитини. Ми довго сварилися, я плакала, просила передумати. Адже це його малюк!
Але жодні вмовляння на нього не діяли. Мало того, Павло через декілька днів написав заяву на звільнення та пішов геть з компанії.
Після того я дійсно задумалася про аборт. Але лікарі сказали, що вже пізно робити таку операцію. Мовляв, це зашкодить в першу чергу моєму організмові. Тому вирішила народити, але потім віддати дитину в сиротинець.
Всі 9 місяців я старанно приховувала вагітність від колег та друзів. Носила широкий одяг, а останні тижні взагалі удавала, що хвора і не виходила з квартири без потреби. Намагалася подавити у собі ті материнські інстинкти аби не прив’язатися до дитинки.
Пологи почалися вчасно, як і казали лікарі. Все минуло легко, я хіба декілька разів пискнула від болю. В тому момент я не могла взагалі думати. Забула і за роботу, і за Павла, і за свою маму з бабусею. Вони взагалі нічого не знали про дитинку.
І тут я почула крик. Акушерка одразу витерла мою донечку та поставила на груди:
– Ну що, дивися, яка в тебе красуня!
Я одразу заплакала від щастя. Хотіла одночасно співати, танцювати, сміятися, радіти.. Адже я стала мамою та народила таку гарну дівчину. Точно моя копія, на Павла взагалі не схожа.
– Назву Богданою. Богом мені дана.
– Гарне ім’я. Нехай їй Бог помагає.
Потім в палаті я обіймала донечку та вимолювала в неї пробачення. Як взагалі могла подумати про те, аби рідну кровинку віддати в сиротинець? Аби кинути її напризволяще, позбавити материнської любові та ласки. Господи, та я б себе потім просто зненавиділа.
Так минуло вже 18 років. Моя кохана Богдася виросла тако красунею. Розумна, закінчила школу із золотою медаллю, вступила на державне місце в університет. Вона завжди була для мене світлим промінчиком і дарувала посмішку.
Знаєте, я досі дякую Богові, що послав мені таку донечку. Я життя без Богдани не уявляю, чесно! І навіть страшно подумати, що було би з доцею. якби я її дійсно віддала у сиротинець…
Які емоції у Вас викликала ця історія?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!