Ми з Іллею були дуже працьовитими людьми. Коли побралися він мав лишень стару бабину хату, але майже в центрі нашого невеличкого містечка. Ми відразу вирішили, що неодмінно збудуємо там гарний великий будинок. Згодом їздили на заробітки й Україною і навіть за кордон. Донечку нашу Маринку у моїх батьків залишали.
І ось наша мрія здійснилась. Ми збудували будинок. Не так, щоб дуже великий: три кімнати й кухня. Але все зробили, як хотіли. Для себе. Настав час життям насолоджуватись. Але довго не довелось. Всього в 43 роки в Іллі діагностували рак. Спочатку просто погано почувався, але далі ставало лише гірше. Марина тоді вже на навчання поїхала, тож все лягло на мої плечі.
Це були найважчі чотири роки в моєму житті. Коханий так страждав, я робила все, аби йому допомогти, підтримати. Була поруч до останнього подиху. Перед смертю він мені сказав:
– Я заповіт на Маринку оформив, щоб згодом було простіше.
– Так, звісно. Нащо кілька разів документи переоформлювати.
Я й справді не думала, що це може проблемою стати. Після смерті Іллі намагалась жити далі, було важко, адже донька навчалась в іншому місті, а я все сама. Та минуло два роки та Марина приїхала до мене зі своїм хлопцем. Назар був доволі хорошим, доброзичливим. Він мені відразу сподобався. Раптом доня заявила:
– Ми хочемо побратися, а тоді тут залишимось!
– Це ж чудово! Нарешті я не буду сама!
Марина подивилась, але нічого не сказала. Зіграли ми весілля і стали разом ґаздувати. Із зятем я чудово ладнала, він в усьому мені допомагав, а от донька якось змінилася. Увесь час сварилася зі мною, все переробляла, казала, що в мене смаку нема. Коли завагітніла – взагалі нестерпною стала. Мало не щодня кричала на мене.
– Доню, чого ж ти так? Що я тобі зробила?
– Того, що це мій будинок! І ти нам тут заважаєш!
Я не могла в це повірити. Та далі донька додала, що коли народиться дитина, а може й дві – стане тісно.
– Маринко, але куди ж я піду?
– Їдь до баби.
– Ти ж знаєш, що там жодних умов, і ще брат мій з сім’єю живе з батьками. Хіба в стайні там житиму.
Донька змовчала і пішла. А після народження онука Марина знову почала натякати, що я маю піти. Всіляко демонструвала, що моя присутність дратує її. Переобладнала одну кімнату на дитячу, хоча малюк з ще з батьками спав. А врешті сказала.
– Ми плануємо ще одну дитину. В тебе є пів року, щоб переїхати.
Ви не уявляєте, як я тоді плакала. Дожилася до такого. Не розуміла, чим це заслужила. Я ж все життя працювала, все заради донечки. Тоді до мене підійшов Назар і заспокоїв.
– Мені так шкода. Я намагався із нею поговорити. Тут усім би місця вистачило. Та вона не слухає, каже, що батько їй хату залишив і все!
– Але чому вона така жорстока?
– Хто зна. Можливо через смерть тата, вона звинувачує вас, що не догледіли.
– Але ж це не так, я поруч була. Навіть не просила допомоги у Марини.
Минуло кілька місяців, а донька свою думку не змінила. Врешті Назар підійшов до мене і дав конверт.
– Ось, дивіться, це гроші. Вистачить, аби орендувати квартиру на якийсь час. Згодом я дам ще.
– Але ж чого я маю жити по чужих хатах маючи власний дім! Я ж своїми руками все тут робила.
Прикро мені було дуже. Гроші взяла і поїхала, лиш не на іншу квартиру, а до Італії. Там моя подруга вже багато років працювала, дізнавшись про мою ситуацію, вона запропонувала:
– Чого ти там сидиш? Їдь до мене!
– Але ж я вже стара! Кому потрібна робітниця такого віку?
– Ти здивуєшся. І для Італії ти ще зовсім не стара!
Тож я поїхала і нікому нічого не сказала. Минуло кілька місяців, і чесно кажучи, робота в мене не надто важка, ходжу прибирати до людей. Заробляю не багато, але живу для себе, відпочиваю. Думаю, що поступово назбираю на однокімнатну квартиру. Нещодавно мені зателефонувала донька.
– Чого ти зовсім не дзвониш? Чи тобі байдуже, як онуки?
– Ні, я дуже б хотіла бути поруч із ними, але ти мене вигнала.
– То може допоможеш трохи грошима? Зараз все таке дороге!
– Ні, доню, ви якось самі!
– Всі мами, котрі в Італії дітям допомагають, а тобі байдуже?
– Ти ж про мене не думала. Чого я маю?
Донька образилась. Усім розповіла, яка я погана мати і бабуся. А я не розумію, чому після такого ще й допомагати маю?
Вибачте. Даних поки немає.