З Ігорем я познайомилась в 16 років. Його було неможливо не покохати. Він був центром усіх компаній. Працював тамадою та ведучим, і у свої 18 вже гарно заробляв. Я завжди думала, що в нас серйозні стосунки. Саме тому всього через два роки вирішила жити з коханим. І звичайно, моїх батьків це розлютило.
– Що ти собі думаєш? Закінчи університет спочатку!
– Ви живете в сучасному світі, а поводитесь, як якісь старигани!
Звичайно я нікого не слухала. Переїхала до Ігоря. Та виявилось, що він дуже запальна та експресивна людина. Він часто сварився без вагомої причини, його дратували дрібниці. А оскільки ми мало не щодня збиралися з друзями – часто влаштовував сварки в присутності інших. Я була на межі, хотіла вже розійтися, але ніяк не наважувалась, адже дуже його кохала. Вірила, з часом Ігор зміниться. Так минуло чотири роки.
І ось одного разу нас запросили на день народження. Це була гучна вечірка в приватному будинку. Ми сиділи, пили та сміялися. А тоді мій Ігор почав просто в моїй присутності залицятися до іншої дівчини. Усі це бачили й косо на мене дивилися. Було вкрай неприємно. Я зробила коханому зауваження. І тут він просто при всіх сказав:
– А скільки можна бути з однією? Набридла ти вже мені, що не розумієш?
Я мало крізь землю не провалилась. Такого приниження ніколи не відчувала. Забралась і пішла геть о 2 годині ночі. Друзі мене намагались зупинити. Але я не слухала.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Дорога додому була досить далекою, а на таксі в мене не залишилось грошей. Йшла і плакала. Було дуже страшно і раптом я почула, що хтось йде за мною. Промайнула думка, що це Ігор, одумався. Я повернулась, та побачила незнайомого хлопця.
– Чого ви за мною йдете?
– Перепрошую! Я просто йшов додому і побачив вас. Вирішив піти слідом, аби до вас ніхто не причепився.
– А може ви і є той, хто чіпляється? Якийсь збоченець!
– Ні, насправді я працюю в поліції, та зараз не на службі. Дозвольте вас провести додому.
Не знаю чому, але я йому повірила. Хлопця звали Любомир. Йому був 21 рік. Він провів мене і я вилила йому буквально всю душу. А тоді він підсумував.
– От завжди так! Гарні дівчатка за поганцями бігають. Виходь за мене – я тебе ніколи не ображу!
– Ну, добре!
Я погодилась. Це було імпульсивне рішення і вже вдома я пошкодувала. Але збирала речі, адже з Ігорем однаково залишитись не могла. А зранку Любомир вже чекав на мене під під’їздом.
– Ми не будемо поспішати, поживеш зі мною просто, як друг, а тоді розпишемось.
Я переїхала до нього. Ігор мені дзвонив і благав повернутися. Та я його не слухала. З Любомиром мені було надзвичайно комфортно, він цікавий, надійний і дбайливий. Такий ніколи не пустить дівчину серед ночі саму йти додому!!! Тож ми написали заяву і обрали день весілля. Я знала, що це правильно. Та якось зустріла просто на вулиці колишнього.
Ігор мав поганий вигляд. Він підійшов до мене й буквально заплакав.
– Послухай, я ж поводився, як козел. Не цінував, той скарб, що мав. Повернись, все буде інакше!
В мене все всередині наче перевернулось. Адже я й досі його кохала. Та як можна такому вірити? Я повернулась додому і вже хотіла все розповісти Любомиру, але раптом зателефонувала моя подруга Надя. Вона почала розповідати, що Ігор дуже шкодує, і надзвичайно побивається за мною. Я в розпачі, не знаю, що робити.
Ви б пробачили чи залишились з надійним Любомиром? Що краще для шлюбу – життя, як на вулкані та пристрасть, чи спокій і впевненість у завтрашньому дні?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!