Днями сталася зі мною пригода, котра ніяк з голови не виходить. Поверталася я додому з роботи. Йшла крізь парк, якраз дощ пішов, нарешті, після цієї спеки. Раптом я побачила на одній лавці чоловіка, він мав поганий вигляд, одягнений в якесь лахміття, сидів під дощем і плакав. Я спочатку й не помітила, що однієї ноги в нього нема – просто штанина висить.
Я пройшла повз. Та вже під своїм під’їздом зрозуміла, що так не можна. Занесла свою сумку додому і пішла назад. Чоловік сидів на тому ж місці.
– У вас щось трапилось?
– Нічого, все добре!
– А можна вас кавою пригостити.
– Ну, добре.
Я допомогла йому дійти до найближчої кав’ярні. Купила напій і кілька тістечок.
– Скажіть, що трапилось. Не соромтеся.
– Так прикро, що доводиться тепер соромитися. Я ж ветеран. А тепер нікому не потрібен. Коли почалась війна мені 56 років виповнилось. Звісно ніхто б мене на фронт не забрав. Та я так не міг, самотужки пішов на фронт. Як дружина кричала, казала, що я лиш про себе думаю і не маю права таке робити. Та інакше не міг. Воював я всього рік, чимало друзів зустрів, і чимало втратив назавжди. А тоді нас якось відправили на завдання і я підірвався на міні. Дивом мене хлопці врятували, хоча тепер розумію, що дарма.
– Не кажуть так!
– Чого? Так хоч дружина з дітьми б гроші отримала нормальні!
– А за поранення хіба не дали?
– Дали, та не багато. Там повно нюансів.
– І де ж ці гроші?
– Дружина для дітей забрала, а мене вигнала. Сказала, що я самий винен, що став інвалідом, а вона на це не підписувалась.
– Боже, як так можна?
– Я її не звинувачую. Просто сумно. От всі дивуються, чому військові випивають, чому з депресії вибратись не можуть. І не розуміють, що все це дуже складно.
– Де ж ви ночувати будете?
– Як і весь останній місяць, в підвалі. Там люди сховище зробили, диван старий поставили.
– Ні, цього не буде! Знаєте, мій тато теж військовий, він зараз на Запорізькому напрямку, мами не стало кілька років тому. Їхня квартира порожня. Я поруч живу. Залишитесь там, тато проти не буде, а згодом щось вигадаємо.
Він дивився на мене і не вірив. Я відвела цього героя в батькову квартиру, а згодом принесла смачну вечерю. Подруга дивується, що я сторонню людину у квартиру пустила. А я вважаю, що жоден військовий чи ветеран не чужий. І ніяк не заслуговує на таке життя. А як ви би вчинили?